Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів




НазваниеНавчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів
страница7/34
Дата публикации12.03.2013
Размер5.95 Mb.
ТипДокументы
uchebilka.ru > Культура > Документы
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   34
Сенека А.Л. О счастливой жизни

...Я принимаю общее правило всех стоиков: «Живи со­образно с природой вещей». Не уклоняться от нее, руко­водствоваться ее законом, брать с нее пример, — в этом и заключается мудрость. Следовательно, жизнь — счастлива, если она согласуется со своей природой. Такая жизнь воз­можна лишь в том случае, если, во-первых, человек посто­янно обладает здравым умом; затем, если дух его мужествен и энергичен, благороден, вынослив и подготовлен ко вся­ким обстоятельствам; если он, не впадая в тревожную мни­тельность, заботится об удовлетворении физических по­требностей; если он вообще интересуется материальными сторонами жизни, не соблазняясь ни одной из них; нако­нец, если он умеет пользоваться дарами судьбы, не дела­ясь их рабом. Мне незачем присовокуплять, так как ты и сам понимаешь, что результатом такого расположения духа бывает постоянное спокойствие и свобода ввиду устране­ния всяких поводов к раздражению и к страху. Вместо удо­вольствий, вместо ничтожных, мимолетных и не только мерзких, но и вредных наслаждений наступает сильная, неомрачимая и постоянная радость, мир и гармония духа, величие, соединенное с кротостью…

Человек, не имеющий понятия об истине, никоим об­разом не может быть и назван счастливым. Следователь­но, жизнь — счастлива, если она неизменно основывает­ся на правильном, разумном суждении. Тогда дух человека отличается ясностью; он свободен от всяких дурных вли­яний, избавившись не только от терзаний, но и от мелких уколов: он готов всегда удерживать занятое им положение и отстаивать его, несмотря на ожесточенные удары судь­бы…

Если философы и не поступают всегда так, как говорят, то все-таки они приносят большую пользу тем, что они рассуждают, что они намечают нравственные идеалы. А ес­ли бы они и действовали согласно своим речам, то никто не был бы счастливее их. Но и так нельзя относиться с пренебрежением к благородным словам и к людям, вооду­шевленным благородными помыслами. Занятие полезны­ми научными вопросами похвально, даже если бы оно не сопровождалось существенным результатом. Что удиви­тельного в том, что, задумавши подняться на такую высо­ту, они не достигают вершины? Если ты истинный муж, то ты должен уважать людей, решающихся на великие дела, даже в случае их падения. Благородно поступает тот, кто, считаясь не с собственными силами, а с силами человече­ской природы, ставит себе высокие цели, старается их до­стигнуть и мечтает о столь великих идеалах, что вопло­щение их в жизнь оказывается трудным даже для людей, обладающих недюжинными дарованиями. Вот какие цели он может поставить себе: «При виде смерти и при извес­тии о ней я буду сохранять одинаково спокойное выраже­ние лица; я буду переносить тяжелые испытания, каковы бы они ни были, подкрепляя телесные силы духовными; я буду презирать богатство независимо от того, будет ли оно у меня или нет; я не стану печальнее, если оно будет принадлежать другому, и более гордым, если оно будет окружать меня своим блеском; я буду равнодушен к судь­бе, будет ли она жаловать меня или карать; на все земли я буду смотреть как на свои, а на свои — как на всеобщее достояние, буду жить в убеждении, что я родился для дру­гих, и буду за это благодарен природе, так как она не могла позаботиться лучше о моих интересах: меня одного она подарила всем, а всех — мне одному.

^ Эпиктет. В чем наше благо

... Люди и животные устроены разно, потому что у них и назначение разное... Человек, как и животные, должен заботиться и о нуждах своего тела, но главнее всего он должен делать и все то, что назначено одному только человеку и что отличает его от животного ... Человек должен поступать так, как указывает ему совесть и разум его.

Мне, как человеку, дано знать, кто я такой, для чего я родился и на что нужен мне разум мой. Оказывается, что я получил самые лучшие духовные способности: разумение, мужество, смирение. А с ними – какое мне дело до того, что может со мной случиться? Кто сможет рассердить или смутить меня?

... Когда я вижу человека, который мучает себя какими-нибудь опасениями и беспокойствами, я спрашиваю себя: - Что нужно этому несчастному человеку? Наверно, он хочет чего-нибудь такого, что не находится в его власти и чем он не может сам распорядиться; потому что когда то, чего я хочу, находится в моей власти, то я не могу беспокоиться об этом, а прямо делаю то, чего желаю ...

Когда человек желает того, что ему не дано, и отвращается от того, чего он избежать не может, то у него желания не в порядке: он болен расстройством желаний точно так же, как люди бывают больны расстройством желудка или печени.

Таким расстройством желаний болен всякий человек, который тревожится о будущем или мучит себя разными беспокойствами и страхами о том, что от него не зависит...

Люди затрудняются, беспокоятся и волнуются только тогда, когда они заняты внешними делами, от них не зависящими. В этих случаях они тревожно спрашивают себя: что я стану делать? Что-то будет? Что из этого выйдет? Как бы не случилось того или другого? Так бывает с теми, кто постоянно заботится о том, что им не принадлежит.

Наоборот, человек, занятый тем, что от него самого зависит, и полагающий свою жизнь в работе самосовершенствования, не станет так тревожить себя ...

- Какая же наша способность указывает нам, что следует делать и чего не следует?

– Способность эта называется разумом. Один только разум указывает, что следует делать и чего не следует... А между тем вместо того, чтобы разумом освещать и направлять свою жизнь, мы наваливаем на себя множество посторонних забот. Один заботится о здоровье своего тела и дрожит при одной только мысли заболеть; другой мучает себя заботами о своем богатстве; третий волнуется об участи своих детей, о делах своего брата, об усердии своего раба. Мы добровольно взваливаем на себя все эти ненужные нам заботы...

- Что же мне делать в таком случае?

- Подчиниться тому, что не от тебя зависит и улучшать в себе то, что зависит только от тебя. Разумно только об этом заботиться, а все остальное принимай так, как оно происходит. Ведь все остальное происходит не так, как ты хочешь, а как то Богу угодно....

Единственное наше благо и зло - в нас самих, в нашей собственной душе. Для каждого из нас благо в том, чтобы жить разумно, а зло в том, чтобы не жить разумно... Если мы будем это твердо помнить, то ни с кем никогда не станем ссориться и враждовать, потому что глупо ссориться из-за того, что не касается нашего блага, и – с людьми заблуждающимися и, стало быть, несчастными.

Сократ понимал это. Злоба жены и неблагодарность сына не заставляли его плакаться на судьбу: жена выливала ему на голову помои и топтала ногами его пирог, а он говорил: “Это меня не касается. То, что мое – мою душу, - никто на свете не может отнять у меня. В этом бессильна и толпа людей против одного человека, и самый сильный против самого слабого. Этот дар дан Богом каждому человеку”...

Если ты в самом деле хочешь жить по совести и разуму, если ты взаправду веришь, что в этом твое благо и что другие заблуждаются, то ты не будешь беспокоиться о том, что говорят про тебя другие люди...

^ Проблемно-пошукові завдання

1.Розкрийте основні риси філософствування давніх греків (за роботою Кессиди Ф.Х. “К проблеме греческого чуда”).

2.Проаналізуйте соціокультурні умови, що сприяли формуванню унікальних особливостей давньогрецького мислення (за роботою Вернана Ж.-П. „ Духовный мир полиса”).

3.Співставте погляди різних шкіл ранньогрецької філософії на першооснову світу.

4.Проаналізувати, чому філософію Сократа характеризують як “етичний раціоналізм”.

5.Проаналізуйте вчення Платона про пізнання і його зв’язок з його вченням про ідеї та про людину.

6.Окреслити особливості діалектичного мислення давніх греків, спираючись на роботу Ф.Енгельса “Старое предисловие к Анти-Дюрингу”.

7.Поясність, чому К. Маркс назвав Аристотеля «...першим енциклопедичним розумом серед греків».

8.Розкрийте причини того, що в елліністичний період на перший план в філософії виходять проблеми етики.

9.Охарактеризуйте, в чому схожість і відмінність шляхів досягнення щастя з позицій епікуреїзму та стоїцизму.

10.Проінтерпретуйте висловлювання Ф.Енгельса: “В многообразных формах греческой философии уже имеются в зародыше, в процессе возникновения, почти все позднейшие типы мировоззрений” (робота Ф.Энгельса. Старое предисловие к Анти-Дюрингу. О диалектике).

11.Охарактеризуйте основні положення евдемоністичної етики Демокрита.

12. На питання, звідки він, Діоген відповідав: “Я – громадянин світу”. Як Ви вважаєте, чи актуальна його позиція в наш час?

Тематика доповідей та рефератів

1.Цивілізація і культура Древньої Греції – основа виникнення філософії.

2.Філософські школи досократиків.

3.Геракліт Ефеський: біля витоків діалектики.

4.Атомічстичнв ідеї в античній філософії: від Левкіппа до Лукреція.

5.Евдемонізм Демокрита.

6.Життя і філософські погляди Сократа.

7.Філософія Платона як система об’єктивного ідеалізму.

8.Платонівське вчення про суспільство і державу.

9.Вчення Аристотеля про людину і суспільство.

10.Аристотель – енциклопедичний розум древності.

11.Аристотель про практичну філософію.

12.Етичне вчення Епікура.

13.Стоїки та їх етична концепція.

14.Антична діалектика.

15.Вчення римських стоїків.
Література

Асмус В.Ф. Античная философия. М.: 1999.

Введение в философию. М.: 2004.

Вернан Духовный мир полиса [Культурологія]

Кессиди К проблеме греческого чуда [Культурология]

Мир философии. М.: 1991. Ч.1,2.

Новая философская энциклопедия. Т.1-4. – М.: 2000-2001.

Римские стоики: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий. М.: 1995.

Татаркевич В.Л. Історія філософії. Т.1.Львів. 1997,1999.

Філософія. Навчальний посібник. Під ред. Надольного І.Ф. К.: 1997.

Філософія. Підручник. Бичко І.В. та ін. К., 2001.


Тема 3. ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧчя та доби відродження

Зміст теми: 1.Основні риси середньовічної філософії. 2. Онтологія та гносеологія. Реалізм та номіналізм у середньовічній філософії. 3. Середньовічна схоластика. Т.Аквінський як систематизатор схоластики. 4. Етичні погляди епохи Середньовіччя. 5. Головні риси філософії епохи Відродження. 6. Етичні погляди доби Відродження.

Основні риси середньовічної філософії

Середні віки – це період з V по ХV ст., коли на території Європи панували феодальні відносини та феодальна культура, а пануючим світоглядом було християнство. Джерелом істини і краси в епоху Середньовіччя стає єдина верховна сутність – Бог, котрий у повній мірі здатен відкрити їх людині лише через віру, а не через розум. Дана обставина і визначає найсуттєвішу рису середньовічної філософії - її теоцентризм. Магістральними ідеями, котрі розроблялись видатними мислителями цього часу, були, насамперед, ідеї теологічні, які торкались того, як розуміти Бога, Трійцю, творіння тощо. Посилання на Біблію вважались самим надійним філософським, науковим аргументом. Церковні догмати приймаються як самоочевидні та неспростовні постулати, і єдине, для чого був потрібний інтелект, освіченість, так це для того, щоб краще логічно витлумачити Біблію – головне джерело Божественної правди, і пояснити, як у відповідності до неї вірно відповідати на “вічні” філософські питання про буття, пізнання, природу людини. До спостереження та досвіду тодішня наука практично не зверталась, оскільки тлумачення їх результатів породжувало різнобій думок, можливість перегляду основних постулатів віри. Хоча філософія розумілася як “служниця богослов’я”, однак, Середньовіччя було часом подальшого розвитку філософії, тільки в інших культурних умовах, і тому немає підстав вважати, що це був час лише застою та невігластва. Відносний спад інтелектуального життя можна віднести лише до раннього середньовіччя (VІ–ІХ ст.), хоча і в той час йшла активна робота по переосмисленню понять буття, природи, Бога, людини тощо; а починаючи з Х століття йде активний розвиток філософії, а вже з ХІІ по ХV ст. можна говорити і про її розквіт.
Онтологія та гносеологія. Реалізм та номіналізм

у середньовічній філософії.

В основі християнського монотеїзму лежали дві досить далекі для античного світогляду ідеї – творіння та одкровення, котрі взаємно передбачають одна одну, витікають одна з одної. Ці дві ідеї стають відповідно наріжними каменями середньовічної філософської онтології та гносеології. Сутність ідеї творіння: Бог створив світ з нічого, актом своєї волі, завдяки своїй всемогутності і підтримує його існування. Така точка зору отримала назву креаціонізму (від лат. сreatio – творення), тим самим середньовічна онтологія переносить центр ваги з природи на надприродне начало. Якщо античні боги існували в природі, то християнський Бог є надприродним трансцендентним началом. Середньовічний креаціонізм, таким чином, намагається раз і назавжди покінчити з дуалізмом матеріального та ідеального, активного та пасивного, ідей (форм), з одного боку, матерії, з другого. На його місце приходить моністичний принцип: є лише одне абсолютне начало – Бог, все інше – його творіння. Він є вічним, незмінним, ні від чого не залежить, є тотожнім собі і джерелом всього сущого. Оскільки світ створено актом божественної волі, то з цього випливає ідея про наявність у Бога свобідної волі. Але створення світу не могло здійснитися без божественного замислу, значить, Бог володіє і розумом. Проблема співвідношення волі та розуму стає наріжною темою середньовічної філософії.

Якщо антична гносеологія розглядала людський розум як головний засіб пізнання світу, істини, то ортодоксальна середньовічна стає на точку зору фідеїзму – визнання пріоритету віри над розумом. Християнський Бог, хоча й недосяжний для нашого розуму, однак відкриває себе людині через віру, через одкровення, яке явлено в текстах Святого Писання, тлумачення котрого і стає головним шляхом пізнання, точніше богопізнання.

Ці ідеї вже чітко проглядаються з періоду так званої апологетики, або ранньої патристики. Патристика (патрис – отець) - перший та самий авторитетний етап розвитку християнської філософії, який охоплює ІІ-VІ ст. Це вчення “отців церкви”, перших християнських мислителів, які взяли на себе місію захисту та обґрунтування християнства у боротьбі проти античної філософії. Найбільш відомі апологети Тертулліан (160-220), Климент Олександрійський (помер в 215 р.), Оріген (185 –253), а пізніше представник зрілої патристики Августин Блаженний (354-430) проводять чіткий вододіл між раціональною та ірраціональною філософією. Так, на думку Тертулліана, нова християнська “божественна мудрість” настільки є глибшою від старої (грецької), що здається зовсім незрозумілою і навіть абсурдною щодо неї; те, що розум розглядає як абсурдне, повинно стати предметом віри. Підкоритись принципу: “Без віри немає знання, немає істини” закликає і Августин Блаженний. Він розвинув концепцію всесвітньої історії, котра розуміється як результат божественного задуму, прояв волі Бога, здійснення наперед визначеного божественного плану “спасіння” людини. Така точка зору отримала назву провіденціалізму (від лат. providentia – провидіння). Розвинуте Августином провіденціалістичне (есхатологічне) розуміння історії лягло в основу всієї християнської середньовічної історіографії. Людина не в змозі передбачити хід подій тому, що наміри Бога є незрозумілими їй, вони носять сакраментальний (священний) характер. Звідси логіка історичного та природного процесів є незрозумілою для людей, вони повні чудес, незбагненних подій.

У своїй головній праці “^ Про град Божий” Августин проводить ідею, згідно з якою історія людського існування є боротьбою “двох градів”, двох держав: божих обранців, котрі складають невидиму і видиму державу – церкву, що призначена здійснювати царство Боже на Землі, і світську владу, державу, котра дуже схожа за принципами своєї побудови на “розбійницькі організації” і є царством диявола, гріха, зла, де переслідуються праведники, а людей штовхають до змагання за матеріальні блага. Перший град оснований на “любові до Бога і зневазі до себе”, другий - навпаки – на “любові до себе і зневазі до Бога”. Церква і держава розвиваються, на думку Августина, паралельно - від Адама та Потопу до Страшного Суду, що обіцяє мешканцям граду Божого вічне блаженство, а граду диявольського – вічні муки у пеклі.

Виділяючи три стани душі: пам’ять, увагу, очікування - Августин розрізняє три стани часу – минуле, теперішнє, майбутнє, і таким чином, він започатковує по суті ідею історичного часу. За Августином, історія подібна стрілі, що летить, а не собаці, що кусає свій хвіст, як вважали античні філософи. Тобто, історія має своє завершення, а значить - сенс, а це означає, що ці ідеї підготували пізніше теорію так званого суспільного прогресу.

Уже в Х столітті в середньовічній філософії починається суперечка з приводу того, як потрібно розуміти “категорії” Аристотеля, тобто дискусії про сутність загальних понять - універсалій. Основними варіантами вирішення суперечки про природу загальних понять, тобто, чи існують вони реально, об’єктивно, чи лише в нашій уяві виступили реалізм та номіналізм. Назва напрямків пов’язана з етимологією цих слів: реалісти – від лат. realis – речовий, дійсний; номіналісти – від лат. nomen, nominis – ім’я, найменування. Реалісти, продовжуючи лінію Платона, вважали, що універсалії існують дійсно, реально. Вони розділились на поміркованих та крайніх. Крайні вважали, що загальне існує до речей і незалежно від них, наприклад, в розумі Бога. Таку точку зору відстоював Ансельм Кентерберійський (ХІ ст.); помірковані ж доводили, що загальне існує реально і в самих речах (Т. Аквінський).

Номіналісти ж заперечували онтологічний статус універсалій, стверджуючи, що це лише імена. Номіналісти також, у свою чергу, поділились на два крила: крайні номіналісти вважали, що носієм загального є слово як ім’я речі. Таку точку зору відстоював Росцелін (1050-1120 рр.). Помірковані ж номіналісти, їх ще називають концептуалістами, бачили наявність загального не тільки в слові, але й в понятті. Таку точку зору відстоював П’єр Абеляр (1079-1142 рр). Розквіт номіналізму приходиться на ХІІІ і особливо ХІV століття. Його головними представниками є Вільям Оккам (1285-1339), Йоган Буридан (кінець ХІІІ-ХІV ст.) та інші. Філософські роздуми переважної частини номіналістів так чи інакше були спрямовані на те, щоб переконати себе та своїх опонентів – реалістів у меншовартості нашого розуму як засобу пізнання істини.

Розвиток та систематизацію реалізму насамперед пов’язують з ^ Альбертом Великим (1193-1280) і особливо його учнем Томою Аквінським (ХІІІ ст.), котрі змогли синтезувати у своїх вченнях раціональну філософію античності (Аристотель) та ідеї християнської теології. За Томою, універсалії існують в трьох іпостасях: “до речей” в Божественному розумі – як їх “ідеї”, вічні та незмінні прообрази; “в речах” – як їх сутності, або субстанційні форми; “після речей” в людському розумі – як загальні поняття, котрі, однак, статусу реального буття не мають. Логіка роздумів Аквіната зводиться до наступного: якщо Бог замислив спочатку цей світ у ідеях, а потім втілив їх у дійсність, то все, що існує у світі, є спланованим Богом з певною метою. Звідси, якщо Бог усвідомлено дав людині розум, то ним обов’язково потрібно скористатись і не відмовлятись від його послуг лише тому, що він нездатний пізнати істину у її безпосередній, трансцендентній сутності. Пізнаючи доступну людському розуму природу, як творіння Бога, розум здатен опосередковано пізнати і її Творця. Ввівши принцип гармонії віри та розуму, за яким віра не може суперечити розуму, Тома вважав, що умовою для прийняття істин розуму є їх доказовість, емпірична обґрунтованість, а для прийняття істин віри – необхідний авторитет Бога. Таким чином, раціональний шлях пізнання у томізмі починає відігравати роль другорядного, допоміжного, поряд з ірраціональним, вірою, шляху пізнання істини, а філософії відводиться роль “служниці богослов’я”.
Середньовічна схоластика.

Т. Аквінський як систематизатор схоластики

Середньовічна філософія увійшла в історію під іменем схоластики, головна відмінна риса котрої полягає в тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології. Джерела схоластики можна шукати в пізно-античній філософії з її установками на вичитування відповідей з авторитетних текстів Платона, Аристотеля, енциклопедичного підсумовування різноманітної проблематики. Остаточного свого оформлення схоластика набуває з появою теології як шкільної (від лат. shola) раціональної дисципліни. В умовах, коли релігія представляла собою універсальну форму розвитку усіх форм суспільної свідомості, в тому числі і філософії, схоластика в якості неперевершених авторитетів використовує Святе писання та частину спадщини античної філософії (Платон, Аристотель, неоплатоніки, стоїки), супроводжувані коментарями отців церкви. Вважалось, що в цих текстах “вічна істина” міститься з самого початку і все суще пояснюється як наслідок причин, котрі містяться у даних текстах, які можна передбачити за допомогою вірно побудованих формально-логічних умовиводів. Схоластичне мислення постійно йде шляхом дедукції (від загального до окремого, конкретного) і майже не знає індукції (від конкретного до загального). Особливістю останньої є її здатність до прирощення якісно нового знання, котре може йти врозріз з головними догматами віри. Звідси схоластичне філософствування повинне було розвиватись у чітко визначених межах тлумачення (коментування) тексту та конкретизації відомих та безперечних істин. Схоластика з її опорою на дедукцію безумовно не сприяла розвитку природничих наук, однак, до її позитивних рис можна віднести, через її схильність до формально-логічної проблематики, те, що завдяки їй була збережена наступність інтелектуальних надбань античної філософії.

Тома Аквінський виступив великим систематизатором схоластики. Як вже зазначалось, він стояв на позиціях помірного реалізму і мав намір, з одного боку, затвердити автономію філософського розуму, а з іншого - співвіднести розум з вірою. В основі онтології Томи лежить аристотелівська антитеза “потенційного” (можливого) і актуального (реального). “Чиста потенційність” – матерія, “найслабкіший вид буття”, котрий характеризується лише здатністю до сприйняття чогось ззовні. “Актуальне” – це реалізованість, здійсненність, завершеність і тим самим уже досконалість. Актуальною, на думку Томи, у своїй протилежності матерії є форма – принцип порядку та досконалості. По аналогії з “формою форм” Аристотеля, Тома у якості абсолютної актуальності, котра не припускає будь-якої потенційності, постулює Бога – джерело усякого оформлення. Якщо форми речей є однаковими, то самі речі у результаті поєднання форми та матерії різняться між собою саме завдяки матерії. Власне й люди різняться між собою, на думку Томи, по тій же причині - однакові та вічні душі вселяються у різні тілесні оболонки, котрі й визначають її індивідуальні риси.

Починаючи з Томи Аквінського, радикально змінюються філософські орієнтації. Відтепер вважається, що Творець створив світ заради слави людини, щоб розмовляти зі своїм творінням, тому що Слово має потребу у відповідному слові, що й передбачає існування людини.
Етичні погляди епохи Середньовіччя

Оскільки етичні погляди епохи Середньовіччя визначаються християнською вірою, то, основою тлумачення моралі виступає не розум, а релігійна віра. Бог – єдине і безумовне джерело моралі. Ідея Бога як морального абсолюту задає жорсткі межі тлумаченню всієї моральної проблематики, в яку вводяться нові категорії: гріх, провина, страждання, спокута, покаяння, відплата, спасіння. Згідно християнству, людина - слабка і немічна у силу своєї внутрішньої зіпсованості і гріховності істота, лише віра в Бога, надія на нього і самовіддана любов до нього дають їй сили і відкривають шляхи до порятунку. Християнство звертається до тих, хто потребує зовнішньої точки опори, тобто до більшості, пропонуючи втіху – спокуту страждань і вічне блаженство у потойбічному світі.

Християнське мислення почалося саме з формування етичних підстав. Уявлення про те, що світ конечний означало, що треба вчитися очікуванню цього кінця і свідомо засвоювати правила цього чекання. Шлях спасіння досягається особливою поведінкою, обумовленою божественними заповідями, причому важливими є не тільки результати діяння, але й мотивація вчинків, що передбачає аналіз внутрішнього життя людини.

Ядром християнського етичного вчення є любов до Бога. Але любов до Бога стає реальною в любові до ближнього, в чому і виражається зміст доброчинного життя. З ідеї любові до Бога народжується нова, невідома античності доброчинність – милосердя, яка передбачає прощення образ, жаль і співчуття до тих, хто страждає, активну допомогу їм.

Важливим моментом християнського вчення є положення про те, що всемогутній Бог надав людині свободу волі. Звичайно, Творець міг створити людину нездатною до порушення його заповідей, але тоді благочестя людини було б нічого не вартим, оскільки не було б результатом вільного свідомого вибору. Душа людини - арена боротьби гріховної чуттєвості, земних спокус, з одного боку, і усвідомлення свого високого духовного призначення – з іншого. Порушивши божественні веління, людина породила гріх і схильність до зла. Отже, гріх і зло полягають в неправильному вживанні людиною свободи волі, в людській гордині, в прагненні людини до реалізації власних цілей, а не божественного порядку. Гріховність - універсальна характеристика людини, що виникає із зарозумілості і гордині, вона ослаблює душу людини і робить її схильною до зла. Моральні зусилля людини повинні бути спрямовані на подолання гріховності.

Таким чином, християнство сформувало особливий тип моральності. Вона підкреслила рівність і однаковість усіх людей перед Богом, затвердила цінність кожної людини незалежно від її раси, національності, походження і соціального стану, підняла мораль над всіма іншими формами духовності, надавши їй абсолютного характеру і освятивши авторитетом Бога. Важливою характеристикою християнської етики виступає її авторитаризм: церква розглядає свій моральний кодекс як вираження Божої волі, як об’єктивне і безпомилкове керівництво для правильної поведінки, що не підлягає сумніву.
Головні риси філософії епохи Відродження

Як відомо з курсу культурології, зародження капіталістичних відносин в країнах Західної і Центральної Європи в XIV-XVI століттях приводить до формування нової системи ціннісно-світоглядних орієнтацій, до появи історично нового типу особистості. Сутнісними рисами Ренесансу стали антифеодальна спрямованість, світський антиклерикальний характер, гуманізм та антропоцентризм. У сфері суспільної свідомості, поки що під покривом догматизму й авторитаризму схоластики, були прокладені шляхи для досвідного пізнання природи, розмежування юрисдикції церкви і держави, формування доктрини станової держави, прийняття елементів римського права, яких так гостро потребувало товарне виробництво. Іншими словами, антична культурна спадщина вперше за багато століть забуття в умовах епохи Ренесансу починала набувати величезного практичного змісту — вона в однаковій мірі була необхідною для формулювання нової натурфілософії, нової етики й естетики, елементів нового права і нової політики. Цей процес секуляризації багатьох важливих областей знання і мислення привів до появи культури Ренесансу, у центрі якої знаходиться гуманізм як прояв особливого інтересу до людських, земних цінностей. Істотна переорієнтація філософської проблематики в епоху Ренесансу на людину обумовлює її гуманізм і антропоцентризм (від грецьк. антропос – людина і лат. сentrum – центр), згідно з якими людина постає як центр та вища мета світобудови. Гуманізм відкидає аскетичну ідеалізацію страждань і ницості людини і відстоює її право на радість і насолоду реальним земним життям. На проти­вагу релігійним уявленням про людське тіло як про «темницю душі», «вмістилище гріха», воно стає джерелом радості і задоволення. Флорентійський гуманіст Джаноццо Манетті у своєму трактаті «Про гідність і вищість людини» стверджує, що люди­на сама є творцем, подібним Богу, і навіть перевершує його. Він приходить до крамольної для ортодоксальної релігії думки, що створення Богом світу було лише «початковим і ще не закінченим» і тільки пізніше «все було винайдено, виготовлено і доведено до досконалості нами». Манетті оголошує саме людину (а не Бога) справ­жнім владикою світу. «Із всього сказаного, - робить він висновок, - витікає прямо і безумовно, що людина є самою багатою і самою мо­гутньою, оскільки вона може користуватись власною волею, панувати над усім і владарювати”.

Таким чином, якщо антична людина уявляла себе лише фрагментом природи - «космосу», нерозривно пов’язаним з ним мікрокосмом, який повинен підкорятись законам великого природного світу, то людина Відродження сама ставить себе у центрі його, ставала справжнім воло­дарем, а відтак і «мірою всіх речей». Такий реальний антропоцентризм невідворотно відбирав у Бога його могутність, залишаючи йому лише почесну роль «творця світу», і ставив на його місце людину, наділяю­чи її роллю «другого Бога», могутнього володаря світу.

Така позиція антропоцентризму знайшла своє відображення і в натурфілософських поглядах цієї епохи. По мірі того, як людина усвідомлює себе в якості творця влас­ного життя і долі, вона починає відчувати себе як необмежений господар природи. Світ знову, як і в античну епоху, набуває єдності і цілісності. Християнський Бог не тільки втрачає свій надприродний, трансцендентний характер, а й більше того – немовби зливається з природою, яка, в свою чергу, обожнюється і набуває рис, які в античності не були їй властиві, тобто природа починає тлумачиться пантеїстично (від гр. pan – усе і theos – бог). Саме в пантеїзмі нерідко приховувались натуралістичні тенденції, що розчиняли Бога у природі з тим, щоб зробити його лише псевдонімом матеріального природного світу, а природа порівнювалась з живою істотою. Тим самим пантеїсти утверджували ідею спорідненості абсолютного буття (Бога) і буття речей природи, заперечуючи теологічне вчення про існування Бога як сутності, що відокремлена від природи. Знімаючи межу між Творцем і його творінням та передаючи матерії те начало життя та руху, котре ще з часів Платона та Аристотеля вважалося властивим лише ідеї (формі), пантеїсти утверджували “Бога в речах”. Ці ідеї розробляються в натурфілософії Відродження, в першу чергу, такими її видатними представниками як Микола Кузанський (1401-1464) та Джордано Бруно (1548-1600). М.Кузанський обґрунтовує пантеїстичний принцип таким висловлюванням: „Буття Бога у світі є не що інше, як буття світу у Бозі”. Крім того, на противагу середньовічній картині світу як конечного, обмеженого сферою нерухомих зірок, з Землею, розташованою в центрі, Кузанський відроджує на якісно новому рівні античне уявлення про світ як величезну космічну машину, що не має ніякого центру.

На роздумах Кузанця згодом базувалось математичне обґрунтування геліоцентричної системи польським математиком та астрономом Миколою Коперніком (1473-1548), яке дозволило припустити існування безкінечної множини небесних тіл, таких як Земля. У своїй праці “Про колообертання небесних тіл” Копернік твердив, що Земля не є центром Всесвіту і не Сонце обертається навколо Землі, а навпаки, – Земля обертається навколо Сонця і саме воно є центром Всесвіту. Земля ж є центром лише своєї орбіти, а також центром притяжіння тіл, що падають на її поверхню.

Джордано Бруно, котрий спирався на пантеїстичні ідеї М. Кузанського та на геліоцентричну астрономію М. Коперніка, приходить до висновку про безкінечний космос та нескінченні світи у ньому. З безкінечності Всесвіту Бруно виводить і відповідну нескінченність процесу пізнання, а з цього – принцип „героїчного ентузіазму” як безмежну любов до безмежного. Він продемонстрував тим, що пішов на вогнище заради істини, героїчний ентузіазм в дії.

В епоху Відродження починається формування нової науки, яка звільнилась від пут середньовічної схоластики, науки, що спиралась на досвід та експеримент, на практику матеріального виробництва. Тому можна вважати, що основу наукового прогресу на початку XVII століття складали досягнення доби Ренесансу.
Етичні погляди епохи Відродження

В епоху Відродження знову відбувається зміна моральних орієнтирів: основними засадами моралі починають виступати принципи антропоцентризму та гуманізму, відроджуються ідеї гедонізму і евдемонізму. Гуманісти відкинули жорсткі рамки середньовічної догматики, зверненість виключено до текстів Священного писання і закликали звернутися до самого життя, до людини, що діє і сповнена сил. Звичайно, фігура Бога все ще присутня в творчості діячів Відродження, але вона вже - на другому плані. На авансцену етичної думки виходить тілесний, активний вільний і творчий індивід. В трактаті Лоренцо Валли (1407-1457) “Про насолоду” стверджується, що саме насолода є головним законом людського життя: в радощах та насолоді, а не в аскезі людина знаходить сама себе. Лоренцо Валла дотримується яскраво вираженого принципу індивідуалізму, що було тоді знаменням часу. Піко дела Мірандола (1463-1494) в своїй “Промові про гідність людини” стверджує, що доля людини є наслідком її природної вільної активності. Людина є особливий “мікрокосмос”, і вона має виключне право на те, щоб творити своє буття за власною волею і вибором. Отже, центральна ідея вчення Мірандоли: особливе положення людини у світобудові в силу того, що вона причетна до усьому земного і небесного, від нижчого до найвищого. У поєднанні зі свободою волі це дає людині космічну незакріпленість, творчу здатність до самовизначення, що уподібнює її Богу.

Оригінальність, яскрава індивідуальність стають в цей час особливо важливими в системі моральних цінностей. Людина Відродження виступає в якості творця свого життя та долі, сама визначає своє місце в світі і свої відносини з ним. Людський рід увесь час рухає себе в напрямку від тваринного до божественного. Ці тенденції знайшли свій вираз також в творчості Данте, Петрарки, Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Сервантеса, Шекспіра, Еразма Роттердамського.

Особливе місце серед етичних вчень епохи Відродження належить вченню ^ Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Він вперше розділяє мораль та політику. З його точки зору влада, політика являють собою явища позаморального плану, спрямовані на зміцнення національної держави, а сила і цілісність держави - це вище благо. В своїй праці “Государ” Макіавеллі заперечує провідну роль релігії та церкви в формуванні морально досконалої особистості, стверджуючи, що це є прерогативою сильної централізованої держави. Він навіть припускав використання будь-яких засобів заради утвердження необмеженої влади: мета виправдовує засоби. Тому він вважає, що для успішного вирішення політичних проблем прийнятні усі засоби: обман, хитрість, підступництво і насильство. Мішель Монтень (1533-1592) у своїй основній праці “Досвіди” проголошує пріоритет особистого індивідуального життя, самоцінність людської особистості, що керується в своєму житті розумом.

Важливим явищем культури пізнього Відродження стала Реформація – антикатолицький і антифеодальний рух, основними лідерами якого виступили Мартін Лютер (1483-1546) та Жан Кальвін (1509-1564). Ідеологи Реформації виступили проти церкви як посередника між Богом і людиною, з ідеєю «виправдання лише вірою», ідеєю священства усіх віруючих. Лютер виходив з ідеї напередвизначеності, згідно з якою певні люди од самого початку приречені Богом на пекло, вічну смерть, і будь-які їх зусилля змінити власну долю марні. Інші ж люди, навпаки, обрані для вічного життя. Однак справа в тому, що ніхто точно не знає, є він обраним чи ні. Підтвердження обраності можна побачити лише в успіхах своєї земної діяльності. Ідея обраності сполучається в протестантизмі з ідеєю покликання – закладеного Богом в людину призначення до певної діяльності: саме успішна реалізація покликання і служить підтвердженням обраності. Ідея покликання означає визнання самоцінності земного буття людини, те, що божественну благодать слід здобути власними зусиллями.

Ще однією важливою рисою протестантської ідеології став принцип особистої моральної відповідальності, обґрунтований посиланням на присутність Бога в душі людини. Це положення протестантизму фактично означало возвеличення людини, сприяло формуванню незалежної особистості, що здатна відкинути традиційні устої суспільства, старі авторитети.

Таким чином, ідеї Реформації співзвучні ідеям Ренесансу в плані звільнення людини від пут феодалізму, сприянні розвитку буржуазних відносин, які вимагали активної, суверенної особистості, хоча Реформація і була протестом проти ренесансного обожнення людини. Обмеживши авторитет і претензії церкви в питаннях віри і моралі, протестантизм захистив свободу совісті і достоїнства особистості незалежно від місця в соціальній ієрархії, освятив моральну цінність світської праці і заповзятливості.

Епоха Відродження, коли почався процес звільнення людини від середньовічного світогляду, пов’язана у нашій свідомості з ідеалами гуманізму і просвітництва. Заслуга мислителів Ренесансу – в подоланні середньовічної схоластики та у створенні засад філософії Нового часу.
План семінарського заняття

1.Особливості, основні проблеми та персоналії середньовічної християнської філософії.

2.Філософські погляди Августина Блаженного.

3.Філософія історії Августина.

4.Проблема співвідношення віри та розуму в добу Середньовіччя.

5.Формування “внутрішньої людини” в епоху Середньовіччя.

6.Сутність середньовічного номіналізму та реалізму.

7.Філософські погляди Т.Аквінського.

8.Етичні погляди європейського Середньовіччя.

9.Антропоцентричний характер філософської думки Відродження.

10.Сутність і провідні ідеї ренесансного гуманізму.

11.Образ людини в гуманістичній філософії Відродження.

12.Проаналізуйте думку мислителя Піко делла Мірандоли, що людина - творець самої себе, що її доля - наслідок її вільної активності.

13.Натурфілософія епохи Відродження: М.Кузанський, М.Копернік.

14.Проаналізуйте, чим відрізняється уява про людину в епоху Відродження від традиційних уявлень Середньовіччя.

15.Етичні погляди епохи Відродження.

16.Порівняльна характеристика середньовічного та ренесансного світогляду.
Тести

1.Вчення яких філософів Стародавньої Греції виступило підґрунтям середньовічної філософії?

- Платона; - Сократа;

- Сенеки; - Аристотеля;

- Піррона; - Протагора.

2.Які характерні риси властиві середньовічній філософії?

- теоцентризм; - космоцентризм;

- фідеїзм; - роздвоєння світу на земний та небесний;

- антропоцентризм.

^ 3.Які з зазначених рис характеризують середньовічний світогляд?
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   34

Похожие:

Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів iconНавчально-методичний посібник для самостійної роботи І практичних...
Навчально-методичний посібник для самостійної роботи І практичних занять з навчальної дисципліни „Криміналістика” / Уклад.: В. Ю....

Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів iconНавчально-методичний комплекс Київ 2000
Навчально-методичний комплекс з курсу «Соціологія масової комунікації» для студентів денної та заочної форми навчання. / Укладач:...

Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів iconНавчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни філософія київ 2011
Навчально-методичний комплекс з філософії кафедри гуманітарних дисциплін навчально-наукового інституту права та психології для студентів...

Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів iconНавчально-методичний посібник для самостійної роботи та практичних...
Вступ

Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів iconДо лабораторної та практичної роботи студентів з дисципліни
Методичний посібник для самостійної роботи студентів з дисципліни "Дослідження за фахом" за спеціальністю 050401 „Металургія чорних...

Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів iconНавчально-методичний комплекс з курсу “Кримінологія” для студентів...
Кримінологія” є базовою нормативною дисипліною для спеціальності “060101 Правознавство”. Вивчення дисципліни передбачає читання лекцій,...

Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів iconКонспектлекц І й для самостійної роботи студентів
Конспект лекцій для самостійної роботи студентів з дисципліни „основи проектування доменних цехів за спеціальністю 090401 “Металургія...

Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів iconСоціологія навчально-методичний посібник
Соціологія: Навчально-методичний посібник (для студентів 3 курсу заочної форми навчання всіх спеціальностей академії). Авт.: Бєлова...

Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів iconНавчально-методичний комплекс львів 2009 “
...

Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів iconМетодичні рекомендації до самостійної роботи з курсу “
Методичні рекомендації до самостійної роботи з курсу “Вікова психологія” для студентів, які навчаються за спеціальністю “Практична...

Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Школьные материалы


При копировании материала укажите ссылку © 2013
контакты
uchebilka.ru
Главная страница


<