Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів




НазваниеНавчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів
страница9/34
Дата публикации12.03.2013
Размер5.95 Mb.
ТипДокументы
uchebilka.ru > Культура > Документы
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   34
^
Аквинский Ф. Сумма теологии

Для спасения человеческого было необходимо, чтобы сверх философских дисциплин, которые основываются на человеческом разуме, существовала некоторая наука, основанная на божественном откровении; это было необходимо прежде всего потому, что человек соотнесен с богом как с некоторой своей целью. …Цель эта не поддается постижению разумом…Между тем должно, чтобы цель была заранее известна людям, дабы они соотносили с ней свои усилия и действия. Отсюда следует, что человеку необходимо для своего спасения знать нечто такое, что ускользает от его разума, через божественное откровение.

Притом даже и то знание о боге, которое может быть добыто человеческим разумом, по необходимости должно было быть преподано человеку через божественное откровение, ибо истина о боге, отысканная человеческим разумом, была бы доступна немногим, притом не сразу, притом с примесью многочисленных заблуждений, между тем как от обладания этой истиной целиком зависит спасение человека, каковое обретается в боге. Итак, для того чтобы люди достигли спасения и с большим успехом, и с большей уверенностью, необходимо было, чтобы относящиеся к богу истины богом же и были преподаны в откровении.

Итак, было необходимо, чтобы философские дисциплины, которые получают свое знание от разума, были дополнены наукой, священной и основанной на откровении.

Хотя человек не обязан испытывать разумом то, что превышает возможности человеческого познания, однако же то, что преподано богом в откровении, следует принять на веру.

Различие в способах, при помощи которых может быть познан предмет, создает многообразие наук. Одно и то же заключение, как то, что земля кругла, может быть сделано и астрологом, и физиком, но астролог придет к нему через посредство математического умозрения, отвлекаясь от материи, физик же через посредство рассуждений, имеющих в виду материю. По этой причине нет никаких препятствий, чтобы те же самые предметы, которые подлежат исследованию философскими дисциплинами в меру того, что можно познать при свете естественного разума, исследовала наряду с этим и другая наука в меру того, что можно познать при свете божественного откровения. Отсюда следует, что теология, которая принадлежит к священному учению, отлична по своей природе от той теологии, которая полагает себя составной частью философии.

Священное учение есть наука. ..

Эта наука (теология) может взять нечто от философских дисциплин, но не потому, что испытывает в этом необходимость, а лишь ради большей доходчивости преподаваемых ею положений. Ведь основоположения свои она заимствует не от других наук, но непосредственно от бога через откровение. Притом же она не следует другим наукам, как высшим по отношению к ней, но прибегает к ним, как к подчиненным ей служанкам… И само то обстоятельство, что она все таки прибегает к ним, проистекает не от ее недостаточности или неполноты, но лишь от не достаточности нашей способности понимания последнюю легче вести от тех предметов, которые открыты естественному разуму, источнику прочих наук, к тем предметам, которые превыше разума и о которых трактует наша наука...

Бытие божие может быть доказано пятью путями.

Первый и наиболее очевидный путь исходит из понятия движения. В самом деле, не подлежит сомнению и подтверждается показаниями чувств, что в этом мире нечто движется. Но все, что движется, имеет причиной своего движения нечто иное... Следовательно, коль скоро движущий предмет и сам движется, его движет еще один предмет, и так далее. Но невозможно, чтобы так продолжалось до бесконечности, ибо в таком случае не было бы перводвигателя, а следовательно, и никакого иного двигателя…Следовательно, необходимо дойти до некоторого перводвигателя, который сам не движим ничем иным, а под ним все разумеют бога.

Второй путь исходит из понятия производящей причины. В самом деле, мы обнаруживаем в чувственных вещах последовательность производящих причин, однако не обнаруживается и невозможен такой случай, чтобы вещь была своей собственной производящей причиной… Нельзя помыслить и того, чтобы ряд производящих причин уходил в бесконечность... если ряд производящих причин уходил бы в бесконечность, отсутствовала бы первичная производящая причина; а в таком случае отсутствовали бы и конечное следствие… что очевидным образом ложно. Следовательно, необходимо положить некоторую первичную производящую причину, каковую все именуют богом.

Третий путь исходит из понятий возможности и необходимости и сводится к следующему. Мы обнаруживаем среди вещей такие, для которых возможно и быть, и не быть... Если же все может не быть, когда-нибудь в мире ничего не будет. Но если это истинно, уже сейчас ничего нет... Итак, не все сущее случайно, но в мире должно быть нечто необходимое... Между тем невозможно, чтобы ряд необходимых сущностей, обусловливающих необходимость друг друга, уходил в бесконечность (таким же образом, как это происходит с производящими причинами, что доказано выше). Поэтому необходимо положить некую необходимую сущность, необходимую самое по себе, не имеющую внешней причины своей необходимости, но самое составляющую причину необходимости всех иных, по общему мнению, это есть бог.

Четвертый путь исходит из различных степеней, которые обнаруживаются в вещах. Мы находим среди вещей более или менее совершенные, или истинные, или благородные... Но о большей или меньшей степени говорят в том случае, когда имеется различная приближенность к некоторому пределу... Но то, что в предельной степени обладает некоторым качеством, есть причина всех проявлений этого качества; так, огонь, как предел теплоты, есть причина всего теплого... Отсюда следует, что есть некоторая сущность, являющаяся для всех сущностей причиной блага и всяческого совершенства; и ее мы именуем богом.

Пятый путь исходит из распорядка природы. Мы убеждаемся, что предметы, лишенные разума, каковы природные тела, подчиняются целесообразности. Это явствует из того, что их действия или всегда, или в большинстве случаев направлены к наилучшему исходу. Отсюда следует, что они достигают цели не случайно, но будучи руководимы сознательной волей. Поскольку же сами они лишены разумения, они могут подчиняться целесообразности лишь постольку, поскольку их направляет некто одаренный разумом и пониманием, как стрелок направляет стрелу. Следовательно, есть разумное существо, полагающее цель для всего, что происходит в природе; и его мы именуем богом.
^ Аквинский Ф. Сумма против язычников

Есть какие-то истины о Боге, которые превосходят всякую способность человеческого рассудка, как, например, о том, что Бог троичен и един. Однако есть какие-то истины, которые может достичь и естественный рассудок, как, например, о том, что Бог есть, что Бог един и т. п.; эти истины о Боге наглядно доказали и философы, ведомые светом естественного рассудка...

Для познания того, что рассудок способен узнать о Боге, нужно многое знать заранее, так как рассмотрение почти всей философии предрасполагает к познанию Бога; вследствие чего из частей философии метафизика, которая толкует о божественном, подлежит изучению в последнюю очередь. Итак, к исследованию упомянутой божественной истины можно прийти только с большим трудом и старанием, и немногие хотят взять на себя этот труд из любви к знанию, естественное влечение к которому Бог, однако, вложил в человеческие умы... Поэтому божественное милосердие проявило спасительную предусмотрительность, предписав принимать на веру и то, что способен исследовать рассудок, дабы таким образом все легко смогли быть причастными к познанию Бога без сомнения и ошибки.

^
Бруно Дж. Диалоги. Диалог второй

…Существуют бесконечные земли, бесконечные солнца и бесконечный эфир, или, говоря словами Демокрита и Эпикура, существуют бесконечные полное и пустое одно внедренное в другое... Если, следовательно, эта земля вечна и непрерывно существует, то она такова не потому, что состоит из тех же самых частей и тех же самых индивидуумов (атомов), а лишь потому, что в ней происходит постоянная смена частей, из которых одни отделяются, а другие заменяют их место таким образом, сохраняя ту же самую душу и ум, тело постоянно меняется и возобновляет свои части. Это видно также и на животных, которые сохраняют себя только таким образом, что принимают пищу и выделяют экскременты… Мы непрерывно меняемся, и это влечет за собою то, что к нам постоянно притекают новые атомы и что из нас истекают принятые уже раньше...

…Утверждение, что Вселенная находит свои пределы там, где прекращается действие наших чувств, противоречит всякому разуму, ибо чувственное восприятие является причиной того, что мы заключаем о присутствии тел; но его отсутствие, которое может быть следствием слабости наших чувств, а не отсутствия чувственного объекта, недостаточно для того, чтобы дать повод хотя бы для малейшего подозрения в том, что тела не существуют. Ибо если бы истина зависела от подобной чувственности, то все тела должны были быть такими и столь же близкими к нам и друг к другу, какими они нам кажутся. Но наша способность суждения показывает нам, что некоторые звезды нам кажутся меньшими на небе, и мы их относим к звездам четвертой и пятой величины, хотя они гораздо крупнее тех звезд, которые мы относим ко второй или первой величине. Чувство не способно оценить взаимоотношение между громадными расстояниями...

.Мир является одушевленным телом, в нем имеются бесконечная двигательная сила и бесконечные предметы, на которые направлена эта сила, которые существуют дискретно, как мы это объяснили; ибо целое непрерывное неподвижно; в нем нет ни кругового движения, для которого необходим центр, ни прямолинейного движения, которое направлялось бы от одной точки к другой, так как в нем нет ни середины, ни конца…
^ Макиавелли Н. Государь

...Может завязаться спор о том, что лучше: чтобы госу­даря любили или чтобы его боялись. Есть мнение, что луч­ше всего, когда боятся и любят одновременно; но любовь с трудом сосуществует со страхом, и раз уж нужно выби­рать, то вернее выбрать страх. Ведь людей в целом можно охарактеризовать как неблагодарных и переменчивых, рас­положенных к неискренности и лжи; их пугает опасность и привлекает нажива; пока благотворишь им, они за тебя всей душой, клянутся ничего не жалеть ради тебя: ни кро­ви, ни жизни, ни детей, ни добра, но едва они тебе пона­добятся, сразу же от тебя отрекутся. И трудно будет тому государю, который, поверив их обещаниям, ничего не предпримет на случай опасности. Ведь дружбу, которая до­стается за деньги, а не завоевывается величием и велико­душием души, можно купить, но нельзя сохранить, чтобы прибегнуть к ее помощи в тяжелое время. К тому же люди меньше боятся причинить обиду тому, кто проявляет к ним любовь, чем тому, кто вселяет в них страх, ведь любовь поддерживается признательностью, о которой люди, будучи плохими, могут позабыть ради своей выгоды, а страх под­держивается угрозой возмездия, о которой забыть невоз­можно.

Тем не менее государь должен вселять страх так, что­бы, если он и не приобретет любви, он смог хотя бы из­бежать ненависти, ведь вполне возможно вселять страх без ненависти. Во избежание ненависти государь должен воз­держаться от покушения на собственность граждан и под­данных и на их жен. Даже если государь считает необ­ходимым казнить кого-либо, он может сделать это, если имеется подходящее обоснование и бесспорная причина, но ему следует избегать посягательства на чужое имуще­ство, ведь люди скорее простят смерть отца, чем утрату своего добра. Тем более что поводов для изъятия имуще­ства всегда предостаточно, и если начать жить за счет хищ­ничества, всегда можно найти причину для присвоения чужого, тогда как причин для лишения кого-нибудь жиз­ни намного меньше и повод для этого найти тяжелее...

...Мудрый правитель не может и не должен оставаться верным своему обещанию, если это наносит вред его инте­ресам и если исчез повод, который побудил его дать обеща­ние. Этот совет был бы порочным, если бы люди честно выполняли обещанное, но люди, будучи плохими, обещан­ного не выполняют, так что и тебе нужно обращаться с ними так же. А достаточный повод нарушить обещание всегда можно отыскать. Этому существует множество при­меров: сколько соглашений о мире, сколько договоров не вступило в силу или пропало напрасно вследствие того, что государи нарушали свое обещание, и всегда выигрывал тот, кто имел естество лисы. Однако это естество нужно еще уметь замаскировать, нужно быть порядочным лжецом и лицемером; а люди настолько доверчивы и столь сильно заняты своими насущностными потребностями, что обма­нывающий всегда отыщет того, кто позволит себя надуть...

...Государю необязательно иметь все... достоинства, но необходимо делать вид, что обладаешь ими. Осмелюсь до­бавить, что иметь эти достоинства и неукоснительно им следовать вредно; тогда как делать вид, что обладаешь ими, — полезно. Другими словами, перед людьми надо яв­ляться милосердным, верным обещаниям, милостивым, не­лицемерным, благочестивым - и быть таким на самом деле, но в то же время сохранять внутреннюю готовность обнаружить и противоположные качества, если это будет нужно. Следует понять, что государь, особенно новый, не может делать только то, за что людей считают хорошими, ведь ради сохранения государства ему часто приходится нарушать свои обещания, идти вопреки милосердию, доб­роте и благочестию Так что в душе он всегда должен быть готов к тому, чтобы изменить направление, если изменятся обстоятельства или ветер удачи начнет дуть в другую стро­ну, то есть, как мы сказали, по возможности не отходить от добра, но при необходимости не избегать и зла.
Проблемно-пошукові завдання

1.Співставте ціннісно-світоглядні орієнтації людини епохи Античності та Середньовіччя.

2.Охарактеризувати сутність суперечки номіналістів та реалістів.

3.Дати пояснення, як і чому змінився статус філософії в епоху Середньовіччя у порівнянні з Античністю.

4.Проаналізуйте, які основні світоглядні ідеї формуються в епоху Середньовіччя.

5.Прокоментувати основні погляди Августина Блаженного, використовуючи його роботу „Про град Божий”.

6.Дайте характеристику раціональних доказів буття Бога, що їх навів Тома Аквінський.

7.Які з біблейських принципів Ви вважаєте більш прийнятними для себе:

- “Люби ближнього твого і ненавидь ворога твого” (Старий Заповіт) чи “Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто вас проклинає, благотворіть тих, хто вас ненавидить” (Новий Заповіт);

- “Око за око, зуб за зуб” (Старий Заповіт) чи “Не протився злому. Але хто вдарить тебе в праву щоку твою, поверни до нього і другу” (Новий Заповіт).

8.Назвіть основні категорії християнської етики і проаналізуйте, чим була обумовлена їх поява в епоху Середньовіччя.

9.Проаналізуйте, чим відрізняється уява про людину в епоху Відродження від традиційних уявлень Середньовіччя.

10.Проаналізувати, які античні погляди на людину відроджує ренесансний гуманізм.

11.Прокоментуйте погляди Піко делла Мірандоли про місце і призначення людини, використовуючи роботу “Речь о достоинстве человека”.

12.Проаналізуйте, які нові моральні орієнтири висунуті італійськими гуманістами у порівнянні з середньовічною філософією.

13.Поясність смисл висловлювання М.Монтеня: “Кожному живеться добре чи погано в залежності від того, що він сам з цього приводу думає. 14.Задоволеним є не той, кого інші вважають задоволеним, а той, хто сам про себе так думає”. Чи згодні Ви з ідеєю, що міститься в цьому висловлюванні? Обґрунтуйте свою думку.

15.Проаналізувати, як співвідноситься мораль і політика у вченні Макіавеллі.

16.Проаналізуйте, використовуючи роботу М.Вебера “Протестантська етика і дух капіталізму”, як етика протестантизму сприяла становленню капіталістичних відносин.
Тематика доповідей та рефератів

1.Релігійно-філософська система Августина Блаженного.

2.Проблема співвідношення віри та розуму в середньовічній філософії.

3.Тома Аквінський як систематизатор середньовічної схоластики.

4.Вчення про людину в середньовічній філософії.

5.Етичні вчення епохи Середньовіччя.

6.Особливості італійського гуманізму XIV- XV ст.

7.Натурфілософські погляди епохи Відродження.

8.Філософські погляди М.Монтеня.

9.Утопічні вчення Т.Мора і Т.Кампанелли.
Література

Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. М., 1980.

Історія філософії: Підручник. За ред. І.В.Бичка. К., 2001.

Кондзьолка В.В. Історія середньовічної філософії. Львів. 2001.

Новая философская энциклопедия. Т.1-4. М., 2000-2001.

Соколов В.В. Средневековая философия. М., 1979.

Татаркевич В. Історія філософії. У 3-х т. Т.1,2. Львів. 1999.

Філософія. Навчальний посібник. За ред. І.Ф.Надольного. К., 1997.
Тема 4. ФІЛОСОФІЯ нового часу (ХVІІ - ХVІІІ ст.)
Зміст теми: 1. Передумови та основні риси філософії Нового часу. 2. Емпіризм у філософії Нового часу: Ф. Бекон. 3. Раціоналізм: Р.Декарт. Б.Спіноза. 4. Філософія Просвітництва.
Передумови та основні риси філософії Нового часу

В епоху Нового часу відбувається подальший розвиток капіталі­стичних відносин в країнах Західної Європи. Пов’язані з новою епохою істотні зрушення в способі життя, системі цінностей, духовному світовідчутті знайшли своє відображення в новій проблематиці і стилі філософствування. Важливою подією, що визначила характер і спрямованість філософської думки, стала наукова революція. Йдеться, насамперед, про експериментально-математичне природознавство, котре в ХVІІ столітті саме переживало бурхливий період свого становлення, що було пов’язано з іменами М. Коперніка, І. Кеплера, Г. Галілея, І. Ньютона. Оскільки наука стає центральним елементом світогляду епохи, то на філософію покладається, насамперед, роль систематизатора науки. Сформувався відповідний тип філософствування, орієнтований, перш за все, на дослідження наукового знання і способів його отримання. На перший план вийшла гносеологія - філософське вчення про шляхи, способи і форми пізнання людиною оточуючого світу. Бурхливий розвиток точного природознавства і прогрес суспільства породили в філософії культ розуму.

На тлі нових завдань, котрі були поставлені перед філософією часом, зростає критика схоластичної середньовічної освіченості. У зв’язку з полемікою щодо природи і джерел достовірного знання в XVII ст. сформувались дві крупні філософські течії: емпіризм, що спирався на досвід, та раціоналізм, котрий вбачав у якості найбільш достовірного знання чистий розум.
Емпіризм у філософії Нового часу: Ф. Бекон

Емпіризм, як один з найголовніших напрямків філософії Нового часу, з’являється і знаходить своїх численних прихильників саме в Англії, котра у ХVІ-ХVІІ століттях стає безумовним світовим лідером науково-технічного прогресу. Родоначальником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626). У своїх найбільш відомих працях - “Новий Органон”, "Спростування філософією” та “Новій Атлантиді”, котра вийшла по смерті філософа, Ф.Бекон виступає як провісник досвідного природознавства і наукового методу. Йому вдалося дати образ нової науки, відштовхуючись від твердо прийнятих і послідовно продуманих уявлень про значення знання в суспільстві і людському житті. Головне призначення філософа та природодослідника він вбачає у критиці традиційного пізнання і створенні нового методу пізнання природи речей.

Методи і прийоми науки повинні відповідати справжнім її цілям - забезпечувати благополуччя і достоїнство людини, приносити користь людському роду. Наука не є самоціллю, а засобом досягнення практичної могутності людини, здатності підкорити природу своїм цілям та потребам. Бекону належить відомий вислів: “Знання – сила”, в котрому стисло відображена практична направленість нової науки.

Вчення Бекона вирішує двоєдину задачу - критично переосмислити вади схоластичної філософії і вказати на вірні методи оволодіння істиною. На думку Бекона, успішному пізнанню природи перешкоджають панування так званих “ідолів”, або “примар”, джерелом котрих є особливості самого суб’єкта, що пізнає. Він зводить їх до чотирьох основних видів: ідоли роду, печери, ринку (площі) і театру. Найбільш небезпечними з них є “ідоли роду” - це забобони нашого розуму, що виникають внаслідок прагнення людини пояснювати природні процеси по аналогії з самою собою. “Ідоли ринку” - це помилки, що виникають з необхідності користатися словами з уже готовими значеннями, котрі сприймаються нами некритично. “Ідоли печери” - це забобони, що пов’язані з індивідуальними особливостями людей, з їх психологічним складом, нахилами, пристрастями, вихованням тощо. “Ідоли театру” - омани, що виникають внаслідок безумовного підпорядкування авторитету.

Неупереджений, звільнений від усякого роду забобонів, відкритий досвіду розум - таке вихідне положення філософії Бекона. Обмеженість античної і середньовічної науки полягала в тому, вважає він, що вона головним чином користувалась методом дедукції, за допомогою котрого пізнання рухається від загальних аксіоматичних положень до окремих висновків. Такий метод, на думку Бекона, мало що дає для пізнання істини. У її виявленні пізнання повинно опиратись на досвід, від вивчення окремих, одиничних явищ йти до загальних положень. Саме такий шлях пізнання і є індукцією. Заснувавши свою філософію на понятті досвіду, витлумачивши чуттєвість як єдине джерело усіх наших знань, Бекон тим самим заклав основи емпіризму - однієї з провідних філософських традицій новоєвропейської філософії. Тільки за умови опори на досвід людина здатна у повній мірі проявити силу свого розуму, призначення котрого він зводить до організації спостереження й експерименту. Розум як такий не містить у собі істин буття і, будучи позбавлений зв’язку з досвідом, нездатний до їхнього відкриття.

Таким чином, значення філософії Ф.Бекона полягає у критиці споглядального підходу до світу, характерного для попередньої філософії, та формуванні методу нової дослідної науки. Його філософія стала виразом духу експериментального природознавства.
Раціоналізм: Р. Декарт, Б.Спіноза

Основи альтернативної емпіризму раціоналістичної традиції були закладені французьким філософом та математиком ^ Рене Декартом (1596-1650). На відміну від Бекона, Декарт вирішує загальну для усієї філософії Нового часу проблему вірогідності знання через пошук його ознак у сфері самого пізнання, його внутрішніх характеристик. Якщо для Бекона головною причиною людських помилок є розум, позбавлений стійкої опори на досвід, то для Декарта навпаки – саме досвід, котрий породжує імовірне, неповне знання, є головною перешкодою до повного та всеохоплюючого знання. Декарт прагне розгадати таємницю найвищої надійності математичних доказів. Їхню ясність і строгість він справедливо пов’язує з радикально глибокою аналітичною роботою розуму. У результаті складні проблеми вдається розкласти на гранично прості і дійти до рівня, на якому істинність чи хибність тверджень може бути побачена безпосередньо, як у випадку математичних аксіом. Основою для перетворення філософії Декарт вважав математику і віддавав їй перевагу у своїх дослідженнях.

Найголовніша проблема, котрою переймався Декарт, була проблема пошуку очевидних істин, що лежать у основі всього нашого знання. Декарт пропонує з цією метою удатися до методологічного сумніву. Тільки з його допомогою можна відшукати істину, засумніватися в якій вже неможливо. Він вважав, що саме судження: ”Я мислю, отже, існую” – є найдостовірнішою з усіх аксіомою. Саме його Декарт вважає відправним пунктом, відштовхуючись від котрого і базуючись на якому можна конструювати усе інше знання.

Для Декарта, як і для Бекона, на першому місці була необхідність реформи наукового мислення на основі володіння правильним методом. Декарт був знайомий з індукцією Бекона і ставився до неї схвально, але був переконаний, що для наукового пояснення фактів потрібна „всезагальна математика” як правильний спосіб їх осмислення. Тому Декарт розробляє правила дедуктивного методу – переходу від загального до часткового. У своїй роботі „Розмірковування про метод” Декарт сформулював чотири основних правила, котрим необхідно слідувати, щоб вести свій розум до пізнання істини: 1) приймати за істину те, що самоочевидне, сприймається ясно і чітко і не дає приводу до сумніву; 2) правило аналізу – кожну складну річ розділяти на прості складові, доходячи до самоочевидного; 3) правило синтезу – йти від елементарного до більш складного; 4) вимога повноти перерахування та систематизації.

За Декартом, в нашому мисленні закладено багато ідей, які (наприклад, математичні) мають високу очевидність. Яким же чином вони з’явились у нашому розумі? Декарт схиляється до думки, що ці ідеї були вкладені в нас Творцем. Отже, Декарт є прихильником платонівської концепції “природжених ідей”, чим він і пояснює ефект ясності і виразності, дієвості інтелектуальної інтуїції – своєрідного внутрішнього зору, властивого нашому розуму.

Декарт вважає, що всі речі складаються з двох самостійних і незалежних одна від одної (але не від Бога, котрий їх створив) субстанцій - душі і тіла. Тілесна природа підкоряється виключно механічним законам, котрі можуть бути пояснені за допомогою математичної науки – механіки. Природа - суто матеріальне утворення, її зміст вичерпується винятково такими абстракціями, як протяжність та рух. Тварини і людські тіла підпорядковані дії тих же механічних принципів і представляють собою “саморушні автомати”, котрі приводяться в дію Божественним поштовхом. Власне на таких механістичних позиціях стояли усі філософи ХVІІ-ХVІІІ століть, коли формується та механістична картина світу, котра складала основу природознавства та філософії аж до початку ХІХ століття. Але таке бачення природи та людини в ній через призму законів та понять механіки обумовлює те, що у якості головної причини руху, початкового поштовху Декарт змушений був апелювати до Бога та припустити деїстичну ідею першого творчого акту.

Таким чином, філософія Декарта отримала назву дуалістичної, оскільки в ній постулюється існування двох субстанцій – матеріальної, котрій притаманна протяжність, і духовної, котрій притаманне мислення. Ці дві незалежні одна від одної субстанції, будучи продуктом діяльності Творця, поєднуються в людині, котра може пізнати і Бога, і створений ним світ.

Вплив Декарта на наступний розвиток філософії величезний. Вчення Декарта і різні напрямки філософії, що розвивали його ідеї, отримали назву картезіанства (від латинізованої форми його імені Картезій).

Продовжуючи раціоналістичну традицію Декарта, голландський філософ ^ Бенедикт Спіноза (1631-1677) робить акцент не на методі пошуку істини, як Декарт, а на системі знань про світ. Спіноза вводить поняття єдиної і нескінченної субстанції і називає її Богом та Природою одночасно, розуміючи, однак, її в якості найзагальнішого визначення об’єктивної матеріальної причини існування речей природи. На думку Спінози, природі притаманна “абсолютно безконечна здатність свого існування” і вона не потребує для свого виникнення жодних ідеальних причин. Вона є causa sui, тобто причиною самої себе. Тому у Спінози природа, яка створена, співпадає з природою, що творить. Увесь Всесвіт виступає як цілісна система, підпорядкована причинній (каузальній) необхідності. На відміну від Декарта, Спіноза стає на точку зору філософського монізму, що визнає єдину першооснову світу. Субстанції притаманні два атрибути (лат. attributo – надаю, наділяю) – невід’ємні властивості: протяжність (простір) і мислення. Конкретними станами субстанції є модуси (лат. modus – міра, образ) - властивість предмету, що притаманна йому лише в деяких станах. В людині її тіло – модус протяжності, а душа – модус мислення. Проте Спіноза відносить мислення до всієї природи і тим самим вдається до своєрідного пантеїстичного гілозоїзму – оживленості матерії.

Важливою частиною філософії Спінози є етика, котра представляє собою нову систему поглядів на світ і місце людини в ньому. Головною його роботою є трактат “Етика”, викладений в оригінальній формі математичного виводу. Предметом і завданням етики, за Спінозою, є свобода людини, яку він розуміє як визволення з-під влади афектів. Виступаючи з позицій жорсткого детермінізму, він підкреслює: "Усе, що відбувається, відповідає вічному порядку і незмінним законам природи. Ніхто не вільний діяти за своєю примхою чи випадково - уся діяльність визначена минулим досвідом, фізичним і психічним складом, а також станом законів природи в даний момент”. Свободу Спіноза розглядає як пізнану необхідність: чим глибше пізнання необхідності, що міститься в законах, тим більше поле свободи людини. Таким чином, Спіноза вперше в історії філософії вирішує питання про співвідношення необхідності та людської свободи. Людина як мисляча істота повинна пізнавати природу і діяти у відповідності до її законів: свобода для людини полягає не у тому, що вона довільно визначає свою поведінку, примушуючи природу коритись своїй волі, а в тому, що вона приводить свої вчинки та думки у відповідність об’єктивним, необхідним зв’язкам речей. Людина досягає панування над природою лише тоді, коли буде здатною свідомо обмежити свої пристрасті. Спіноза доводить, що людина знаходить щастя, збагнувши обмеженість людських можливостей, розуміючи, що усі події носять необхідний характер, і тому не слід розтрачувати марно сили на боротьбу з тим, що відбувається, безглуздо давати волю почуттям. Розглядаючи кожну подію як складову частину величезної світової системи (у термінології Спінози - "під знаком вічності"), людина перестає як боятися, так і бентежитись з приводу подій життя, вона повинна виробити таке ставлення до світу, яке звільнить її від емоційної залежності від нього. “Не сміятися, не проклинати, а розуміти” – ось максима етики Спінози.

До проблеми людини в XVII столітті звернувся також французький філософ та математик ^ Блез Паскаль (1623-1662), але із зовсім інших методологічних підстав. Після плідної творчої роботи в області природничих і точних наук (він – один із засновників теорії ймовірностей) Паскаль розчарувався в принципах раціоналізма і гостро поставив питання про межі науки, відзначаючи, що „доводи серця” виступають більш переконливими від „доводів розуму”. Тим самим він став попередником ірраціоналістичної тенденції в філософії, яка пізніше знайде свій яскравий вираз в екзистенціалізмі. Паскаль у своїх творах, зокрема в „Мыслях”, стверджує ідею трагічності і крихкості буття людини, котра постійно охоплена тривогою і відчаєм перед лицем мовчання безмежних просторів Космосу. Тому стан людини, вважав він, - це несталість, туга і занепокоєння. Одночасно Паскаль стверджує тезу про гідність людини, котра полягає у здатності мислити: «Людина – мисляча тростина».

Слід зазначити, що в центрі уваги філософів XVII століття були також проблеми дослідження соціальних процесів і такого важливого соціального інституту як держава. Найбільш плідно вони були розроблені відомим англійським філософом Томасом Гоббсом (1588-1769) у його творі „Левіафан”. Гоббс спробував пояснити походження і функції держави, виходячи з необхідності переходу від так званого "природного стану" до цивілізованого суспільства. Під природним він розуміє досуспільний стан, коли поміж людей ішла невпинна війна всіх проти усіх. Виходом з цього становища стала "суспільна угода" про добровільну передачу громадянами частини своїх прав спеціально створюваному "великому Левіафану" — державі (Левіафан — чудовисько). Хоча Гоббс був прихильником абсолютистської державної влади, але його концепція суспільства глибоко демократична, тому що виходить з рівності всіх людей як вихідного принципу договірних стосунків. Своєю концепцією Гоббс заклав основи новоєвропейського вчення про суспільство. Його ідеї мали великий вплив на видатних представників французького Просвітництва - Руссо і Вольтера, вплинули на французький матеріалізм XVIII століття, на теоретичне оформлення ідеології буржуазного лібералізму.
Просвітництво

ХVІІІ століття у європейській історії називають епохою Просвітництва. Його ідеї в Англії знайшли своє відображення у творчості Дж. Локка, Дж. Толанда, у Німеччині – Г.В. Лейбніца, Г. Гердера, Г. Лессінга. Англія, яка однією з перших стала на шлях капіталістичного розвитку, вважається батьківщиною Просвітництва, але історично склалось так, що найбільшого поширення рух Просвітництва набуває саме у Франції, де він був представлений такими філософами як Дені Дідро (1713-1784), Поль Гольбах (1723-1789), Франсуа Марі Вольтер (1694-1778), Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1755), Клод-Адріан Гельвецій (1715-1771), Жан Жак Руссо (1712-1778).

Французьке Просвітництво виникає як результат усвідомлення необхідності змін у суспільстві його прогресивно мислячою частиною, стає надз­вичайно важливим явищем не тільки в культурному житті Франції, а й всієї Європи. Його теоретичною основою стає французький філософський раціоналізм та англійський емпіризм. Раціоналізм, трансформуючись в ідею Просвітництва, головну ру­шійну силу історії вбачає в розумі, який повинен стати мірилом всього, а суспільство і держава мають бути влаштовані згідно його принципам. Просвітницьке тлумачення законів розвитку суспільства набуває атеїстичного забарвлення. Ці ідеї в концентрованій формі знахо­дять своє відображення в праці Жан Жака Руссо «Про суспільний дого­вір, або принципи політичного права» (1762), де робиться спро­ба знайти причини небожественного походження суспільних законів і держави - як результату усвідомлення людьми необ­хідності створення суспільних інститутів з метою регуляції відно­син у суспільстві. Відкинувши теологічне поняття Бога, Руссо стає на позиції деїзму, визнаючи Бога лише як “першого рушія” природи.

Ідеї Руссо про природне походження суспільства знайшли свій розвиток в соціологічних поглядах Монтеск’є. На його думку, рівень розвитку країн, їх культур та економіки залежить не від Бога, а від географічних умов. Що ж стосується форм організації суспільного життя, то вони залежать від розуму правителів. Відтак ідеальною формою правління Монтеск’є вважав конституційну монархію, котра повинна гарантувати свободу громадянам.

Розвиваючи ідеї про природні права людини на життя, свободу та власність, з яких випливала вимога правової рівності усіх індивідів, французькі матеріалісти К.Гельвецій та П.Гольбах розробляють етичне вчення, яке отримало назву концепції «розумного егоїзму». Оскільки раціоналізм стає в епоху Нового часу домінантою культури, етичні системи цього періоду теж не могли бути нічим іншим як зразками раціоналістичного аналізу. Представники теорії розумного егоїзму виходять з того, що людина - природний індивід, який, відповідно до законів природи, прагне до задоволень і уникає неприємних відчуттів і страждань; усіма її рухами, бажаннями і помислами керує інтерес. Тому людський егоїзм, природна сила себелюбства - єдиний справжній мотив людських вчинків. Реформу моралі слід почати зі створення таких законів, які б поєднували суспільний і приватний інтереси. Етика повинна показати людині, що бути доброчесною в кінцевому підсумку дуже вигідно і відповідає її інтересу. Звичайно, людина - егоїст, але їй слід бути розумним егоїстом: тобто слідувати не будь-якому, а, перш за все, правильно усвідомленому інтересу, задоволення якого приносить більше користі, ніж шкоди. Для цього слід уникати надмірностей і поважати чужі інтереси. Ідея “розумного егоїзму” стає морально-етичним маніфестом капіталізму.

Просвітництво стає засобом ідеологічної боротьби буржуазії проти абсолютистського суспільства, його ін­ститутів і феодально-клерикальної ідеології. Поставивши перед собою проблему соціальної перебудови суспільства, просвітники висувають гасло: «Свобода, рівність та братерство», яке стає ідейним прапором Французької революції ХVІІІ ст.

Хоча представники епохи Просвітництва виступали єдиним фронтом як представники “третього стану”, в ідейному плані вони досить істотно різнились між собою. Серед них були деїсти і войовничі матеріалісти-атеїсти, помірковані конституціоналісти і революційні республіканці, виразники інтересів торговельно-промислової буржуазії і нижчих верств. Представником демократичного напрямку крила Просвітництва був Ж.-Ж. Руссо - філософ та письменник. У своїй роботі „Міркування про науки і мистецтва” Руссо показав суперечливий характер розвитку цивілізації, протиставляючи своїй епосі станових привілеїв та лицемірства простоту і доброчинність первісних людей.

Спираючись на вчення представників англійського емпіризму та матеріалістичні ідеї Декарта, французькі матеріалісти проголошують матерію єдиною субстанцією світу. Особливістю французького матеріалізму є орієнтація на природничі науки ХVІІІ століття, насамперед на механіку. Механістична картина світу, що тісно пов’язана з ідеєю причинних зв’язків – детермінізмом, була покладена французькими матеріалістами і в основу їх уявлень про світ, людину та пізнання. Зокрема, механістично розуміючи причинні зв’язки як суто зовнішні, вони абсолютизували необхідність, котра проявляється в розумних діях людини і заперечували випадковість. Звідси критерієм та запорукою суспільного прогресу філософи вважають торжество розуму над випадковістю.

Схильність філософів епохи Просвітництва пояснювати всі явища через призму законів механіки часто приводила їх до спрощеного розуміння та вульгаризації біологічних і соціальних явищ. Так, П. Гольбах наполягав на принциповій можливості пояснення фізичних та духовних вад людини за допомогою законів механіки, а Ж. Ламетрі у творі з назвою “Людина-машина” намагається довести, що вчення про механіку тіла здатне розкрити сутність почуттєвої та розумової діяльності людини.

Незважаючи на певну обмеженість поглядів французького Просвітництва на людину та суспільство, обумовлену значною мірою рівнем розвитку науки того часу, слід зазначити величезний внесок їх представників в розвиток філософської думки: віра в суспільний прогрес як прогрес розуму, що через пізнання природи та створення відповідного законодавства веде до утвердження царства справедливості на Землі, пізнавальний оптимізм, критика релігії та церкви, переважно матеріалістична тенденція у вирішенні питання про відношення духу до природи. Французькі просвітники були виразниками передових ідей свого часу, а їх знаменита „Энциклопедия, или Толковый словарь наук, искусств и ремесел” стала великим пам’ятником цієї видатної епохи.
План семінарського заняття

1.Соціокультурні передумови та основні риси філософії Нового часу.

2.Філософія Нового часу: пафос розуму і науки.

3.Гносеологічна проблематика в філософії Нового часу.

4.Проблема методу наукового дослідження в філософії ХVІІ ст.

5.Філософське вчення Ф.Бекона та його обґрунтування емпіризму.

6.Вчення Ф.Бекона про примари розуму.

7.Раціоналізм Р.Декарта та його принцип сумніву.

8.Порівняння основних методологічних ідей Ф.Бекона та Р.Декарта.

9.Т.Гоббс про сутність людини, суспільства та держави.

Етика Б.Спінози.

10.Просвітництво, його ідеї та видатні представники.

11.Проблеми людини та суспільства в філософії Просвітництва.
Тести:

1.Хто був родоначальником філософії Нового часу?

- Д.Юм; - Дж. Локк;

- Ф.Бекон; - Р.Декарт;

- Б.Спіноза; - Ф.Вольтер.

2.Які проблеми стають на перший план у філософії Нового часу?

- антропології; - гносеології;

- онтології.

3.Що, з точки зору емпіризму, повинно бути основою наукового знання?

- апріорні принципи розуму; - інтуїція;

- логіка та математика; - чуттєвий досвід.

4.Серед названих філософів вкажіть тих, які представляли емпіризм:

- Локк; - Декарт;

- Спіноза; - Бекон;

- Лейбніц; - Гоббс.

5.Серед названих філософів вкажіть тих, які представляли раціоналізм:

- Локк; - Декарт;

- Спіноза; - Бекон;

- Лейбніц; - Гоббс.

6.Які примари («ідоли»), на думку Ф.Бекона, перешкоджають успішному пізнанню природи?

- примари роду; - примари сім'ї;

- примари печери; - примари площі;

- примари ринку.

7.До якого типу ідолів відносяться омани, що виникають внаслідок безумовного підпорядкування авторитету?

- ідолу ринку; - ідолу театру;

- ідолу площі; - ідолу роду.

8.На кого, згідно з образним порівнянням Ф.Бекона, повинен бути схожий справжній вчений?

- мураху; - метелика;

- бджолу; - павука.

9.Кому належить вислів «Мислю, отже, існую»?

- Ф. Бекону; - Т.Гоббсу;

- Ф.Вольтеру; - Р.Декарту.

10.Які з наведених тверджень характеризують погляди Р.Декарта?

- вважав розум вищою цінністю і основою пізнання;

- стояв на позиціях сенсуалізму;

- вважав, що філософія відрізняє нас від дикунів і варварів;

- був пантеїстом;

- був дуалістом.

11.Кому належить гасло: “Знання – сила”?

- Д.Юм; - Т.Гоббс;

- Ф.Вольтер; - Дж. Локк;

- Ф. Бекон; - Р.Декарт.

12.Хто з філософів Нового часу започаткував дедуктивний метод?

- Ф. Бекон; - Дж. Локк;

- Б. Спіноза; - Р. Декарт.

13.Хто з філософів Нового часу започаткував індуктивний метод?

- Ф. Бекон; - Дж. Локк;

- Б. Спіноза; - Р. Декарт.

14.Що, за Р.Декартом, необхідно для досягнення дійсного знання, яке дозволяє розпоряджатися силами природи?

- життєвий досвід; - вивчення мудрості древніх;

- науковий метод; - проникливість, прозорливість.

15.Які характеристики, на думку Спінози, притаманні природі?

- безконечна здатність свого існування;

- для свого виникнення потребує ідеальні причини;

- вона є causa sui (причиною самої себе);

- є першоосновою світу;

- має властивість життя.

16.Яке визначення дає Б.Спіноза поняттю “субстанція”? Субстанція – це …

- матерія; - об’єктивна реальність;

- причина самої себе; - те, з чого складаються усі речі.

17.За Спінозою, свобода це:

- це довільне визначення людиною своєї поведінки;

- повна свобода волі, котра панує над природою;

- пізнана необхідність;

- свідома реалізація своєї мети відповідно до дії природних законів.

18.Ідея прогресу є лейтмотивом якої епохи?

- Античності; - Середньовіччя;

- Відродження; - Просвітництва.

19.Як називається поширений в епоху Просвітництва погляд, що Бог, створивши світ, більше не втручається в природний хід його подій?

- Атеїзм; - Деїзм;

- Пантеїзм; - Теїзм.

20.Що мав на увазі І.Кант під словом “неповноліття”, даючи визначення епосі Просвітництва?

- невихованість;

- неосвіченість;

- нездатність користуватися своїм розсудком без стороннього керівництва;

- соціальну, моральну незрілість.

21.Який суспільний інститут Томас Гоббс порівняв з біблійним чудовиськом Левіафаном?

- армію; - державу;

- промисловість; - церкву.

22.Назвіть найбільш відомих філософів епохи Просвітництва.

- Піко делла - Мірандолла; - Леонардо да Вінчі;

- Дж.Локк; - Ф.Вольтер;

- Ж.Ж. Руссо; - М.Монтень;

- Лессінг; - Гердер.

23.Хто з наведених мислителів є представником французького Просвітництва ХVІІІ ст.?

- Дж.Локк; - Ф.Вольтер;

- І. Гердер; - Д.Дідро;

- Ж.Ж.Руссо; - П. Гольбах;

- Ж.Ламетрі.

24.Назвіть риси, які характеризують філософію Просвітництва:

- теоцентризм; - ірраціоналізм;

- раціоналізм; - антропоцентризм;

- пантеїзм; - атеїзм;

- деїзм.

25.Кому з філософів Нового часу належить вислів: “При отсутствии гражданского состояния всегда имеется война всех против всех”?

- Дідро; - Гоббс;

- Кант; - Спіноза;

- Руссо.
^ Першоджерела до вивчення теми
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   34

Похожие:

Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів iconНавчально-методичний посібник для самостійної роботи І практичних...
Навчально-методичний посібник для самостійної роботи І практичних занять з навчальної дисципліни „Криміналістика” / Уклад.: В. Ю....

Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів iconНавчально-методичний комплекс Київ 2000
Навчально-методичний комплекс з курсу «Соціологія масової комунікації» для студентів денної та заочної форми навчання. / Укладач:...

Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів iconНавчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни філософія київ 2011
Навчально-методичний комплекс з філософії кафедри гуманітарних дисциплін навчально-наукового інституту права та психології для студентів...

Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів iconНавчально-методичний посібник для самостійної роботи та практичних...
Вступ

Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів iconДо лабораторної та практичної роботи студентів з дисципліни
Методичний посібник для самостійної роботи студентів з дисципліни "Дослідження за фахом" за спеціальністю 050401 „Металургія чорних...

Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів iconНавчально-методичний комплекс з курсу “Кримінологія” для студентів...
Кримінологія” є базовою нормативною дисипліною для спеціальності “060101 Правознавство”. Вивчення дисципліни передбачає читання лекцій,...

Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів iconКонспектлекц І й для самостійної роботи студентів
Конспект лекцій для самостійної роботи студентів з дисципліни „основи проектування доменних цехів за спеціальністю 090401 “Металургія...

Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів iconСоціологія навчально-методичний посібник
Соціологія: Навчально-методичний посібник (для студентів 3 курсу заочної форми навчання всіх спеціальностей академії). Авт.: Бєлова...

Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів iconНавчально-методичний комплекс львів 2009 “
...

Навчально-методичний комплекс для самостійної роботи студентів iconМетодичні рекомендації до самостійної роботи з курсу “
Методичні рекомендації до самостійної роботи з курсу “Вікова психологія” для студентів, які навчаються за спеціальністю “Практична...

Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Школьные материалы


При копировании материала укажите ссылку © 2013
контакты
uchebilka.ru
Главная страница


<