Затверджено Колегією Міністерства освіти І науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів (№1/11-2855 від 09 липня 2003 року )




НазваниеЗатверджено Колегією Міністерства освіти І науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів (№1/11-2855 від 09 липня 2003 року )
страница1/28
Дата публикации14.11.2013
Размер4.43 Mb.
ТипДокументы
uchebilka.ru > Культура > Документы
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28
ББК. 74,03. ' Л 36

Затверджено Колегією Міністерства освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів (№1/11-2855 від 09 липня 2003 року )

Рецензенти:

Дійсний член АПН України, доктор філософських наук, професор І.А.Зязюн;

доктор педагогічних наук, професор З.Н.Борисова;

доктор педагогічних наук, професор А.С.Дем'янчук

Л 36 Левківський М. В.

Історія педагогіки: Підручник. - Киів,

Центр навчальної літератури, 2003. - 360с.

І8ВМ_966-8253-76-0

Матеріали підручника вміщують набутки з історії освіти й виховання з позицій соціокультурного підходу у відповідності з програмою "Історія педагогіки' для ВНЗів. Враховуючи специ­фіку пізнавальної діяльності студентів у напрямі особистісно орі­єнтованого навчання, розроблена система практичних, проблем­них і творчих завдань та тестів для самоконтролю.

Адресується студентам педагогічних ВНЗів, педколеджів, а також учням педагогічних училищ та викладачам педагогічних

освітніх установ.

ББК. 74.03.

© Левківський М. В., 2003 © Центр навчальної літератури, 2003

ПЕРЕДМОВА

У Державній національній програмі "Освіта" (Україна XXI ст.). Національній доктрині розвитку освіти України у XXI столітті чітко окреслені підходи до оновлення завдань та змісту освіти, зокрема й вищої, на сучасному етапі національного духо­вного відродження в Україні з тим, щоб наша освітня галузь у недалекому майбутньому змогла інтегруватися у світовий освіт­ній простір, а також забезпечувала реалізацію у навчальному процесі найсучасніших (новітніх) технологій. Цим самим здійс­нюватиметься особистісно орієнтоване навчання, котре забезпе­чуватиме оптимальний розвиток кожного учня загальноосвітньої та вищої школи.

Разом з тим, за останні роки в історико-педагогічній науці в Україні з'явилося чимало нових наробок щодо становлення й розвитку національної системи освіти й виховання. Також до на­укового обігу введено цілу плеяду яскравих, талановитих, раніше замовчуваних (з відомих на те причин) імен, серед яких чільне місце посідають постаті Г.Ващенка, Б.ГрІнченка, М.Грушевського, І.Огієнка, С.Русової, С.Смаль-Стоцького, Я.Ряппо, Я.Чепіги та ін., котрі закладали підвалини національної освітньої системи. Крім того, в останнє десятиріччя у напрямі реалізації принципу народності, культуровідповідності в історію вітчизняної педагогіки широко вкраплюється народний досвід виховання і навчання дітей та молоді, котрий має стати надбан­ням майбутніх вчителів.

Зазначимо, що у зв'язку зі зміною соціальних орієнтацій та цінностей, в умовах сьогодення, нового перегляду потребує твор­ча спадщина багатьох зарубіжних і вітчизняних педагогів, пере­довсім без ідеологічних нашарувань, упередженості і так званого класового підходу до виховання. Це стосується перш за все творчого доробку А.Біне, Е. Вебера, Дж.Дьюї, Е.Дюркгейма, У.Кілпатріка, А.Лая, М.Монтессорі, Г.Сковороди, Т.Шевченка, А.Макаренка, Р.Штайнера, В.Сухомлинського С.Френе та ін.

У процесі підготовки навчального підручника автор дотриму­вався соціокультурного, діяльнісного й особистісно орієнтовано­го підходів до навчання й виховання студентів, а також намагався добирати зміст і навчальні засоби таким чином, щоб активізувати самостійність майбутніх вчителів в оволодінні історико-педагогічними знаннями, досвідом в їх історичній ретроспективі.

Підручник написаний згідно з програмою ^Історія педагогі­ки^^ рекомендованою Міністерством освіти і науки України для педагогічних ВНЗів, і віддзеркалює основні етапи розвитку зару­біжної та вітчизняної навчально-виховних систем, педагогічних концепцій, зокрема з урахуванням класифікації етапів розвитку вітчизняної історико-педагогічної науки у трактуванні академіка АПН України О.В.Сухомлинської. Тим самим автор намагався розкрити студентам процес становлення освіти й виховання як складних соціальних явищ з притаманними Їм суперечностями, динамізмом, послідовністю, наступністю й тенденціями розвит­ку.

По-новому, на наш погляд, розроблена система практичних завдань для самостійної пізнавальної діяльності студентів, котра спрямована насамперед на розвиток інтересу до історико-педагогічних знань, що врешті-решт поступово стимулюватиме утвердження критичності їхнього педагогічного мислення і спри­ятиме формуванню у майбутніх вчителів у подальшому педагогіч­ної культури. У підручнику подана орієнтовна тематика творчих робіт студентів для дослідження з використанням архівних дже­рел (на матеріалі історії освіти Волині у XIX - на поч. XX ст.).

При написанні XXII розділу автор використав матеріали кан­дидата педагогічних наук, доцента АА.Сбруєвої, за що вислов­лює їй щиру вдячність. Підручник ілюструється структурно-логічними схемами, побудованими за алгоритмом, зробленим А.А.Сбруєвою і М.Ю.Рисіною, за що автор висловлює їм вдяч­ність.

Пропоновані матеріали адресуються студентам і викладачам педагогічних університетів, класичних університетів та економі-ко-гуманітарних інститутів і України. Матеріали підручника , практичні завдання, тестові контрольні запитання можуть вико­ристовуватися при вивченні курсу "Педагогіка" студентами педа­гогічних ВНЗів і коледжів та учнями педагогічних училищ.

^ ПОРАДИ СТУДЕНТАМ

У зв'язку з обмеженою кількістю лекційних годин студенти опрацьовують матеріал курсу у значній мірі самостійно. При цьому вивчення тем, передбачених програмою, варто розпочина­ти з поглибленого ознайомлення з текстами у підручнику. Біль­шість питань, передбачених програмою, поглиблено вивчаються студентами за навчальними посібниками, котрі рекомендуються у списку літератури до конкретних тем.

Доречно відзначити, що після першого поглибленого знайом­ства з текстом (за нашим підручником), варто повернутися до ключових слів і термінів (окреслених на початку теми) і спробу­вати продумати власне їх бачення.

У разі опрацювання рекомендованої літератури та першодже­рел (обов'язкові з них для опрацювання - подані у додатку А), слід, насамперед, спробувати осмислити систему проблемних запитань та запитань для самоперевірки з теми.

За власним бажанням майбутні вчителі можуть писати рефе­рати з конкретної теми та виконувати групу творчих завдань. Ре­зультати їх виконання студенти обов'язково повідомляють на семінарсько-практичних заняттях, під час поточних групових чи індивідуальних консультацій, колоквіумів, консультацій до семе­стрового іспиту.

За умови узгодження з екзаменатором, результати доповіда­ються при складанні іспиту (природно, цю при цьому одне з пи­тань білета замінюється захистом реферату або творчої роботи:

право вибору, звичайно, надається студенту).

Завершувати опрацювання теми варто тестовою самоперевір­кою, позначивши при цьому (на Ваше переконання) вірні відпо­віді. Власні відповіді пізніше ще звіряються студентом за клю­чем, поданим у додатку Б підручника.

Підготовку до іспиту слід здійснювати за відповідною про­грамою (див.: додаток В). Зазначимо, що^за бажанням студентам надається право замість відповідей на три питання, поставлених у кожному білеті, відповідати на одне з питань тестів. Загалом, із трьох питань іспиту студент має право: по-перше, захищати ре­ферат або творчу роботу; по-друге, відповідати на один із тестів. За таких умов, з трьох питань, поставлених у білеті, студент ста­ціонарного чи заочного відділення відповідає лише на одне з пи­тань (за власним вибором).

Отже, можна лише побажати майбутнім вчителям цілеспря­мованості й наснаги, терпіння, сили волі в оволодінні надбання­ми вітчизняної й світової педагогічної культури. Успіхів усім Вам у цій студійній справі.

^ ТЕМА І ВИНИКНЕННЯ ОСВІТИ Й ВИХОВАННЯ В СВІТОВІЙ СУСПІЛЬНІЙ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

1. Предмет і завдання історії педагогіки.

2. Підходи світової науки до виникнення виховання. Вихован­ня у первісному суспільстві.

3. Виникнення перших шкіл у світовій цивілізації'.

4. Виховання у Древній Греції.

5. Древньогрецькі філософи про формування людської особи­стості (Сократ, Платон, Аристотель, Дємокрит).

6. Школа і педагогіка Стародавнього Риму.

Література:

1. Левківський М.В. Історія педагогіки - Житомир, 2002.

2. Кравець В. Історія класичної зарубіжної педагогіки та

шкільництва. - Тернопіль, 1996.

3. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. -

К.,1995.

4. Історія педагогіки. /За ред. Гриценка М.С. - К.: Вищ. шк,,

1973.

5. Історія педагогіки /За ред. М. В. Левківскього, О. А. Дуба-

сенюк/. - Житомир, 1999.

6. Боннар А. Греческая цивилизация. От Иллиадьі до Пар-фенова. Пер. с фр. О.В.Волкова. - М., 1992.

7. Сбруєва А. А., Рисіна М. Ю. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах: Навчальний посібник. - Суми: СумДПУ, 2000.

^ КЛЮЧОВІ СЛОВА ТА ТЕРМІНИ

Принципи історії педагогіки (об'єктивності, історизму, логі­чного взаємозв'язку); біологічний, психологічний, релігійний, соціологічний та культурологічний підходи до виникнення ви­ховання; піктограми, папіруси, манускрипти; школи писців і жерців, рамсеум, ієрогліфи, агели, криптії, ефебія, калокагатія;

гінекея, школи граматистів, кіфаристів, палестри; гімнасІя, ака­демія, школи риторів.

^ 1. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІКИ

Становлення нової освітньої системи в сучасній Україні по­требує фахівців, що володіють знаннями кращих національних освітніх традицій, а також педагогічної спадщини всього людст­ва. Природно, що у цьому зв'язку виникає необхідність долучи­тися й до основ історико-педагогічної науки. Історія педагогіки є порівняно молодою наукою. Започатковані ці дослідження у XIX столітті.

Історія педагогіки - це наука, яка вивчає ретроспективне становлення та розвиток освітніх і виховних систем від найдре-вніших часів і до сьогодення.

Предметом історії педагогіки є процес виникнення, станов­лення і розвитку основних педагогічних категорій: "навчання", "освіта", "виховання", педагогічних систем та концепцій, а та­кож унікального досвіду освітньої й виховної практики.

Вивчення історії педагогіки дає змогу усвідомити, що на всіх етапах історичного розвитку школа і педагогічна думка відобра­жали потреби суспільного прогресу. Таке вивчення переконує, що розвиток наукового знання впливав на теорію і практику ви­ховання. Практика, в свою чергу, слугувала основою розвитку педагогічних теорій. Слід зазначити, що основою будь-якої істин­ної наукової педагогічної концепції є народно-педагогічна спадщина.

В основу вивчення історії педагогіки покладено культуроло­гічний підхід, за яким ретроспектива освітніх і виховних систем розглядається як пласт педагогічної культури, який, в свою чергу, є складовою загальнолюдської культури.

Історико-педагогічні знання та їх розуміння базуються на принципах історизму, логічного взаємозв'язку та об'єктивності (науковості).

Принцип історизму ставить за мету виявити точно час і місце виникнення того чи іншого педагогічного явища, концепції чи системи. Також він передбачає окреслення труднощів, утвер­дження тих чи інших освітньо-виховних явищ. Тут передусім ва­рто враховувати той факт, що історія педагогіки є наукою істори­чною, а тому її знання враховують набутки загальної історії. Реа­лізація принципу історизму призводить до виявлення новацій у педагогічному досвіді минулого і, разом з тим, дозволяє оцінити його з позицій сьогодення, тобто показує обмеженість тих чи інших освітньо-виховних систем вимогами свого часу. У такий спосіб історико-педагогічне знання виявляється у його динаміці та повноті розвитку.

Значення принципу логічного взаємозв'язку полягає насампе­ред у тому, що освіта й виховання виникають не ізольовано, а в складній системі суспільного розвитку. Вони є соціальними складовими цього процесу, розвиваються разом з розвитком са­мого суспільства, виходячи з його потреб. Тобто історія педагогі­ки розуміється як система історико-педагогічних явищ, яка роз­вивається у тісному взаємозв'язку з соціальним прогресом.

Принцип об'єктивності передбачає розгляд історико-педагогічних явищ з відображенням їх істинності. Йдеться про об'єктивне оцінювання, виникнення та ретроспективу становлен­ня того чи іншого педагогічного поняття. Ще у недалекому ми­нулому відсутність об^ктивностІ була притаманна радянській історії педагогіки, коли нею розглядались педагогічні явища під кутом класовості.

Як соціальна наука, історія педагогіки передусім має зв'язок з історією культури, культурологією. Загалом методологічні пози­ції історико-педагогічних проблем передбачають зв'язок цієї на­уки з історією філософії. Остання, особливо історіософія, про­стежує основні етапи розвитку людської цивілізації. Тому у своїх пошуках історики педагогіки послуговуються набутками спеціа­лістів у галузі історії та історіографії. Певний зв'язок історії пе­дагогіки відчутний із такими науками, як історія літератури, істо­рія науки, історія мистецтва та інші.

Історико-педагогічне знання передбачає наявність певної джерельної бази, яку становлять пам'ятки древньої писемності, древні манускрипти, древні рукописи з питань освіти й вихован­ня; архівні джерела; твори живопису, літератури, скульптури в аспекті ретроспективи освітньо-виховних технологій; закони, проекти, звіти, доповіді (офіційні матеріали) конкретних держав у минулому; педагогічна, навчальна та методична література ми­нулого; матеріали загальної та педагогічної преси минулого; ме­муарна література минулого.

Функції історії педагогіки як навчального предмету поляга­ють у формуванні в майбутніх вчителів здатності до аналізу, спі-вставлення, порівняння певних педагогічних явищ в їх історичній ретроспективі. Це в свою чергу формує критичність педагогічно­го мислення і дозволяє встановлювати протиріччя розвитку пев­них явищ чи освітньо-виховних систем. Тим самим, у майбутніх вчителів з'являється потреба аналізу, оцінювання тих чи інших видів освітньої діяльності, а також творчого доробку вчених-педагогів. Взагалі, критичність педагогічного мислення є суттє­вою ознакою вчительської професійної діяльності. Це, у свою чергу, є основою формування педагогічної культури.

В умовах сьогодення досить відчутною є тенденція до зрос­тання інтересу серед молоді, зокрема й вузівської, до нашої істо­рії, історії загальнолюдської культури.

^ 2. ПІДХОДИ СВІТОВОЇ НАУКЇҐДО ВИНИКНЕННЯ ВИХОВАННЯ ЯК СУСПІЛЬНОГО ЯВИЩА. ВИХОВАННЯ У ПЕРВІСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Проблема розуміння факторів виникнення виховання та ета­пів його становлення не є новою. Вже у другій половині XIX сто­ліття у світовій цивілізації виникло декілька підходів щодо розу­міння цього явища. Серед встановлених підходів досить чітко виділяються; біологічний, психологічний, релігійний та соціаль­ний (трудовий). Перейдемо до короткого їх аналізу.

Основоположниками біологізаторського підходу щодо ви­никнення виховання є англійський філософ-соціолог Г.Спенсер і французький етнограф Ш.Летурно (кінець XIX ст.). Обидва від­стоювали вульгарні еволюціоністські позиції. При цьому доводи­ли, що виховання не є специфічною, характерною особливістю людського суспільства. Виховання є біологічним явищем, влас­тивим всім живим організмам: як хребетним, так і безхребетним. Зокрема, у книзі "Еволюція виховання у різних людських рас" Ш.Летурно пробує довести, що виховання виникло за межами людського суспільства, тобто раніше, ніж з'явилася людина. На основі спостереження над тваринами Ш.Летурно робить висно­вок, що виховання існує вже у тваринному світі: кішка вчить ко­шенят ловити мишей, а качка каченят - плавати. Отже, за Ш.Летурно, людина, з'явившись на світ, наслідує вже встановле­ні, підготовлені форми виховання.

Психологічний підхід обгрунтував у кінці XIX ст. американ­ський історик педагогіки П.Монро. Він визнав відмінність психі­ки людини від зоопсихіки. Тому позицію Ш.Летурно він піддавав критиці. Разом з тим, П.Монро вважав, що в основі виховання лежить наслідування дітьми дорослих. Таким чином, наслідуван­ня є механізмом, сутністю виховного процесу. За даними сучас­ної психології, засобами наслідування діти до 3-х річного віку привласнюють стиль поведінки батьків. Пізніше основним шля­хом формування досвіду дітей стає управління виховним проце­сом з боку батьків, вихователів. Тому наслідування лише частко­во може пояснити сутність виникнення виховання.

Автором релігійного підходу до виникнення виховання був німецький історик педагогіки кінця ХІХст. К.Шмідт. Останній відстоював позицію релігійно-ідеалістичного походження вихо­вання. За цим твердженням, у вихованні виявляється насамперед творча дія Духа Всемогутнього. У християнстві, як відомо, свя­щенною вважається Трійця ( Бог - Отець, Бог - Син і Бог - Дух Святий). Останній і освячує здатність батьків виховувати своїх дітей. За біблейською міфологією, у момент вигнання із Едему (Раю) перших людей - Адама І Єви - Бог-Отець через Святого Духа надав їм здатності до виховання дітей.

Соціологічний підхід (трудовий) започаткований у другій половині XIX ст. німецькими соціологами К.Марксом і Ф.Енгельсом. Останній у роботах "Роль праці в процесі перетво­рення мавпи в людину" та "Походження сім "і, приватної власно­сті і держави" показав, що причиною виникнення виховання була трудова діяльність первісних людей. У зв'язку з удоскона­ленням -трудових процесів виникла необхідність виготовлення знарядь праці та вміння керувати ними. Таким чином, лише з ви­готовленням знарядь праці у первісних людей з'являється потре­ба у передачі підростаючим поколінням знань та вмінь виробни­цтва і користування знаряддями. Саме старші змушені передава­ти молодшим трудовий досвід, щоб вижити в умовах боротьби з грізними силами природи. Завдяки праці, за Ф.Енгельсом, біоло­гічні передумови виникнення людини змогли трансформуватися

у людські на соціальному рівні.

В останні роки в новітній українській історико-педагогічній науці поступово утверджується соціокультурний підхід до ви­никнення виховання (І. Д. Бех, І. А. Зязюн, О.А.Дубасенюк, М.В.Левківський, О.В.Сухомлинська). За цього підходу вихован­ня розглядається як результат накопичення досвіду соціальної, виробничої, мистецької та професійної культури. А головним йо­го завданням стає інтеріоризація цих надбань зростаючою особи­стістю з тим, щоб забезпечити оптимальну її соціалізацію в сус­пільстві.

^ Виховання у первісному суспільстві.

З історії відомо декілька етапів становлення первісної люди­ни. Зокрема, приблизно за 100 тис. років до нашої ери з'являється людина неандертальського типу, котра, приблизно у 40 тис. році до н.е., трансформувалася у кроманьйонця. Період між 100 тис. і 40 тис. років до н.е. називають в історії та антропології дородо­вим періодом. Очевидно, що на цьому етапі про виховання вести мову ще було б не зовсім коректним.

Проте відомо, що з 40 до 20 тис. років до н.е. період розвитку первісних людей отримав назву раннього матріархату. У ці часи люди стали проживати родами. Основними засобами виживання були полювання та риболовля. При цьому молодші діти належа­ли всьому роду, хлопчики супроводжували чоловіків на риболов­лю та полювання; дівчатка допомагали готувати їжу жінкам, ви­готовляти посуд та примітивний одяг, тобто займалися домашні­ми справами. Отже, на етапі раннього матріархату виховання було безпосередньо пов'язане з виконанням побутових обов'язків і ще не виділялось в особливу соціальну діяльність.

У період раннього матріархату, що особливо важливо, вини­кає певна система звичаїв і традицій, а також ранні родоплемінні культи: магія, анімізм, фетишизм, тотемізм. Очевидно, що діти пізнавали сутність цих культів у процесі безпосередньої участі у їх виконанні поряд з дорослими.

Приблизно за 20 тис. років до н.е. первісна родова община у своєму розвитку переходить до пізнього матріархату. У цей пері­од відоме виготовлення значних знарядь праці та зачатки земле­робства.

У зв'язку з розвитком знарядь праці старші (немічні) почина­ють виконувати спеціальну соціальну роль - готувати дітей (окремо хлопчиків та дівчаток) до життя. Природно, значна увага приділяється виконанню дітьми перших законів людського спів­життя: табу і толіону. Табу, з гавайської, означає не робити чо­гось недозволеного, щоб не нашкодити самому собі. Толіон розу­міється як закон кривавої помсти.

Першоосновам матріархату починають вчити хлопчиків й ді­вчаток у цей період у перших навчальних закладах - "будинках молодУ, які функціонували окремо для дітей різної статі.

Доцільність вищеназваних закладів простежується й у період патріархату. Однак, у зв'язку зі створенням моногамної сім'ї, на­вчання у цих закладах починає доповнюватися домашнім вихо­ванням.

На етапі патріархальної родової общини з'являються такі ви­ди діяльності, як мисливство, землеробство, скотарство та ремес­ло. Останнє дозволяло вдосконалювати знаряддя праці.

Загалом, трудове виховання підростаючого покоління цього періоду доповнюється знайомством з релігійними культами. У розумінні первісних дітей та молоді формується уявлення не ли­ше про земне життя, а й про душу. Проте процес такого форму­вання був досить довготривалим: спочатку "'країна мертвих" знаходилася під землею, а на етапі землеробських культів її "пе­реносять" у небо. Очевидно, заслуговує на увагу те, що підрос­таюче покоління через примітивні культи привчали жити у зла­годі з природою.

Вже в умовах первісного суспільства на етапі пізнього патрі­архату виховання виділяється як спеціальна соціальна діяльність, котра зумовлювалася конкретними вимогами тодішнього "виро­бництва" - здобуванням засобів для виживання. Виховання ди­ференціювалося й відповідно до статі дитини (щодо хлопчиків і дівчаток).

Процес виховання у первісному суспільстві завершувався іні­ціацією (іпіііаііо - посвячення), посвяченням у дорослість, точ­ніше, згідно зі статтю окремо існували практичні випробування для юнаків і дівчат, котрі засвідчували про їхню готовність до праці, до життя в общині.

^ 3. ВИНИКНЕННЯ ПЕРШИХ ШКІЛ У СВІТОВІЙ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Найдревнішими у людській цивілізації вважаються піктогра­фічні школи ( від гр. рісіох - писаний фарбою, мальований і §гатта - пишу; мальоване письмо ). Ці школи виникли за 7 тис. років до н.е. на території нинішньої Мексіки. У той час там проживали племена інків та майя. Тому у деяких історичних до­слідженнях цей період називають культурою майя.

За пізніших часів перші школи з'являються в країнах Сходу:

Ассірії, Вавилоні, Єгипті, Китаю, Індії. Саме у цих країнах зрос­тала роль міст, розвивались ремесла, торгівля, складався апарат державної влади. Поступово виникли писемність, початки мате­матики, астрономії та прикладних наук. Все це вимагало довго­тривалого й планомірного навчання.

Приблизно у IV тисячолітті до н.е. відбулося об'єднання не­величких держав на берегах річки Ніл. Так виникає рабовласни­цька держава Єгипет на чолі з фараоном. Саме у цей період І з'являються два типи шкіл: школи жерців (їх називали школами каліграфічного письма) та школи писців (школи ієратичного письма).

Загалом в школах жерців навчалися хлопчики із жрецьких родин. Кількість учнів становила не більше 10. Вони вивчали іє­рогліфи (читання), письмо, рахунок, арифметику, астрономію, астрологію, давньоєгипетський релігійний культ. Школи ці вла­штовувалися при храмах і називалися рамессеум. Термін навчан­ня сягав до десяти років, оскільки надто складно давалося оволо­діння магією, чаклунством, народною медициною, а також нави­чками зображення ієрогліфів. Всіма цими знаннями, уміннями володіли жреці, що становили пануючу касту у Єгипті. Оволо­діння грамотою, науками набувало тут кастового й релігійного характеру. Однак потреби господарського, суспільного життя, управління державою спонукали до створення у ІІІ-му тисячоліт­ті шкіл писців. Саме у цих закладах готували майбутніх держав­них чиновників Єгипту.

^ У Древньому Китаї перші навчальні заклади з'явилися на початку періоду Шань-Інь (1766 р. до н.е.). У ці часи школи мали назви: Сян, Сюй, Сюе. Зміст навчання у школах древнього Китаю передбачав оволодіння такими знаннями: мистецтвом "Л/о-/", етикетом, письмом, лічбою, музикою, стрільбою з лука, керуван­ням колісницею. Загалом, навчалися у школах понад 15 років. Лише біля 10 років хлопчики витрачали для того, щоб навчитися читати й писати ієрогліфи (потрібно було завчити 3-4 тисячі зна­ків ).

З часом у країні виник нечуваний культ писемності, ієроглі­фа, культ конфуціанських освічених моралістів-начотчиків, вче-них-чнновників, які вміють читати, розуміти і тлумачити мудрість священних книг, прошарок письменних інтелектуалів, які зосередили в своїх руках монополію на знання, освіту й керівни­цтво, зайнявши в Китаї місце, яке в інших суспільствах посідало дворянство, духовенство, бюрократія разом узяті.

Досконале знання стародавніх текстів, уміння вільно оперу­вати висловлюваннями мудреців і, як взірець, уміння писати тво­ри, в яких вільно викладалась і коментувалась мудрість старода­вніх - такою була програма навчання в китайській школі; держа­вній і приватній. Протягом тисячоліть саме це вважалося у Китаї наукою.

^ 4. ВИХОВАННЯ У ДРЕВНІЙ ГРЕЦІЇ

Найвищого розвитку культура епохи рабовласництва досяг­ла в державах древньої Греції й стародавнього Рішу, які виник­ли на торгових шляхах між країнами Середземномор'я і Сходу.

Економічний і культурний розвиток рабовласницьких міст-держав давньої Греції розпочинається у УІ-ІУ ст. до н.е. В цей час високого розвитку досягла філософія, в надрах якої заклада­лись основи різних спеціальних галузей знань; утворилось декі­лька систем виховання підростаючого покоління.

У Стародавній Греції, яка складалась з невеликих рабовлас­ницьких держав-міст, найбільш оригінальними системами вихо­вання були Спартанська та Афінська.

С парта займала південно-східну частину півострова Пело­поннесу, де було мало зручних гаваней, зовнішня торгівля, тех­ніка і наука перебували на низькому рівні, а життя населення носило замкнутий характер. В країні домінувало землеробство, яке спиралось на працю рабів. Незначне напіввільне населення займалось ремісництвом. У Спарті на 9 тис. родин рабовласни­ків (спартіатів) припадало понад 250 тис. рабів, які часто повс­тавали. Це завжди непокоїло володарів Спарти, примушуючи їх повсякчас бути напоготові, виявляти жорстокість і насильство по відношенню до рабів. Виховання здійснювалося державою, яка переслідувала завдання підготовки з дітей стійких та загар­тованих спартіатів-воїнів, майбутніх рабовласників.

Спартанців виховували в жорстких умовах, прагнучи вирос­тити з хлопців суворих, безжалісних воїнів, а з дівчаток - воїте-лт.нипь-амазонок. які б мало в чому поступалися чоловікам. Головним завданням було виховання жорстокості, ненависті до рабів у підростаючих рабовласників. З цією метою вони бра­ли участь у криптіях (нічних облавах на рабів), коли загін моло­дих спартіатів оточував який-небудь міський квартал або район за містом і мав право на вбивство будь-якого раба. Підлітки брали участь у щорічних публічних випробовуваннях - змаган­нях. Їх сікли перед вівтарем, щоб пересвідчитись у терплячості та витривалості. Юнаки 18-20 років об'єднувались у групи ефебів.

^ Афінська система виховання залишила слід в історії педа­гогіки як провісниця високої духовної культури, формування гармонійної людини, основними якостями якої були духовне ба­гатство, моральна чистота та фізична досконалість.

Саме в Афінах виникла Ідея гармонійного розвитку особис­тості як мети виховання. В афінських містах тривалий час існу­вала традиція, за якою найзаслуженіша людина удостоювалась посади гімнасіарха - керівника школи для дітей вільних грома­дян.

На відміну від Спарти, в Афінах значного розвитку набули різні ремесла і торгівля. Високого рівня досягли архітектура, скульптура, живопис, художня література, історія, географія, математика, філософські науки. Особливості економічного ста­новища і політичного життя населення знайшли своє відобра­ження у системі виховання дітей і молоді. Афінська система ви­ховання, як і спартанська, також здійснювалась в інтересах ра­бовласників, але була більш різноманітною.

До семи років діти обох статей виховувались вдома, в сім'ях. Потім хлопчики вступали до школи, а дівчатка проводи­ли весь час у жіночій половині будинку - гінекеї. Тут їх навчали читати, писати, грати на музичних інструментах, а головне -займатися рукоділлям. Після шлюбу в становищі дівчат практи­чно нічого не змінювалось: вони переходили з однієї гінекеї в іншу.

Тим часом хлопчики здобували всебічний інтелектуальний розвиток, всіляко вдосконалюючи культуру тіла. Хлопчики 7-14 років навчалися у приватних школах граматистів і кіфаристів. Заняття проводили вчителі, яких називали дидаскалами (від грецького слова "дидаско" - навчаю). У школах граматистів вчили писати, читати та рахувати. Використовувався буквоскладальний метод навчання грамоти. Діти заучували напам'ять лі­тери за їх назвами (альфа, бета, гамма та ін.), потім складали їх у склади, слова писали на навощених дощечках паличкою (сти­лем). Лічили на пальцях, камінцях і рахівницях. В школах кіфа-ристів (музики) учням, крім елементарної грамоти, надавали літературну освіту і естетичне виховання.

Навчання в школах граматистів і кіфаристів здійснювалось одночасно або послідовно: спочатку в школі граматистів, а потім -кіфаристів. Ці школи були приватними і платними.

У школі-палестрі (школі боротьби) підлітки 14-16 років на­вчалися п'ятиборству (біг, стрибки, боротьба, кидання диска і списа), а також плаванню. З ними проводили бесіди з політич­них і моральних питань. Фізичним вихованням і бесідами в палес­трі займалися найбільш відомі громадяни держави.

Юнаки 17-18 років з родин найзаможніших аристократів виховувалися в гімнасіях (гімназіях), де вивчали філософію, по­літику, літературу, для того щоб підготуватися до участі в керу­ванні державою.

Юнаки 18-20 років готувалися до військової служби в гру­пах ефебів, де продовжувалося їх військово-фізичне виховання. Вони вивчали зброю, морську справу, фортифікацію, військові статути, закони держави, брали участь у громадських святах і театра­льних виставах.

Загалом, у такий спосіб в Афінах утвердилась ідея "калока-гатії" (гармонійного розвитку особистості, у якому весь зміст виховання спрямовувався на досягнення фізичної і духовної до­сконалості в їх єдності). Крім того, найздібніші юнаки продов­жували своє навчання ще майже 10 років в академії (започатко­вана Сократом для підготовки філософів і крупних політиків).

Зазначимо, що загальним для обох виховних систем був кла-| совий характер освіти і виховання та презирливе ставлення до1 фізичної праці. Діти рабів не мали можливості відвідувати будь-які школи, і Їх виховання відбувалось у праці нарівні з доросли-Ц ми.

^ ОСВІТА ТА ВИХОВАННЯ У ДРЕВНІЙ ГРЕЦІЇ

Афінська система

Мета виховання: різнобіч­ний гармонійний розвиток особистості ^ Форми та зміст:

0-7 р. - сімейне вихован­ня;

7-13 р. - мусична школа:

школа граматиста (навчання грамоті і лічбі);

школа кефариста (літера­турно-музичне виховання);

13-18 р. - гімназійні шко­ли: палестра (школа давнього п'ятиборства); гімнасія (рито­рика, гімнастика, музика);

18-20 р,-ефебія ^ Традиційні цінності поліс­ного виховання:

єдність, рівність перед за­коном, ідеал героїчного і без­корисного служіння рідному місту.

Спартанська система

Мета виховання:

підготовка мужніх, дисциплі­нованих, загартованих воїнів. Форми навчання і виховання:

0-7 р. - сімейне виховання;

7-18 р. агелли (військові заго­ни);

18-20 р. - військова служба (ефебія). ^ Зміст навчання і виховання:

володіння зброєю, розвиток сили і витривалості; елементарне навчання читанню й письму, роз­виток кмітливості, вміння висло­влювати думки аргументовано і лаконічно; естетичне виховання через військові пісні і танці, роз­виток почуття краси тіла. Методи виховання:

особистий приклад, змагання, формування звичок, покарання, бесіди; общинне виховання.

^ 5. ДРЕВНЬОГРЕЦЬКІ ФІЛОСОФИ ПРО ФОРМУВАННЯ ЛЮДСЬКОЇ ОСОБИСТОСТІ (СОКРАТ, ПЛАТОН, АРИСТОТЕЛЬ, ДЕМОКРИТ)

В Афінах зародилися перші педагогічні теорії. Найвидатніші філософи того часу були одночасно і виразниками педагогічних ідей античного світу.

Сокрапі (469-399 до н.е.) - син ремісника, став ідеологом великої земельної аристократії. Заперечував пізнання світу і природи через їх недоступність людському розуму, намагався довести, що люди повинні пізнавати лише самих себе і вдоскона­лювати свою мораль. На його думку, це і було метою виховання. Сократ вів бесіди з питань моралі на площах, заставляв своїх слу­хачів шляхом запитань і відповідей знаходити "істину", сам при цьому не пропонував готових положень і висновків. Такий стиль ведення бесід зі слухачами став називатись сократівським,

а з часом - евристичним.

Платан (427-347 до н.е.) - видатний давньогрецький філо­соф, об'єктивний ідеаліст, ідеолог рабовласницької аристокра­тії, учень Сократа. У творах "Держава", "Закон" Платон накре­слив проект нової системи виховання дітей і молоді в рабовлас­ницькій державі. За його теорією, діти до 7 років повинні вихо­вуватись на "майданчиках" біля храмів, де жінки-виховательки, призначені державою, розвивають їх за допомогою ігор, казок, пісень, бесід тощо. З 7 до 12 років діти відвідують державну школу, де вчаться читати, писати, рахувати, музиці і співу. Для дітей 12-16 років пропонується школа фізичного виховання -палестра - з гімнастичними вправами. При цьому нездібні діти відсіваються в ряди землеробів і ремісників. З 18 до 20 років -ефебія - посилена військово-гімнастична підготовка. З 20-ти років юнаки, які не виявили здібностей до наук, ставали воїна­ми, а ті, що залишилися, до ЗО років вивчають такі науки, як арифметика, геометрія, астрономія і музика. Вони готуються до виконання важливих державних доручень. Особи віком від ЗО до 35 р., найздібніші і найдоброчесніші, можуть продовжувати вдосконалювати свою освіту, щоб потім стати керівниками дер­жави. Після 50-ти .років вони звільняються від керівництва державою і можуть далі самовдосконалюватись.

Виховання жінок, на думку Платона, повинно бути таке ж саме, як і в Спарті. Щодо виховання рабів, то Платон рекомен­дує ставитись до них суворо, не ніжити, карати за будь-які про­ступки, об'єднувати в групи за ознакою різномов'я, щоб вони не спі­лкувалися між собою.

Отже, педагогічна система Платона була побудована в інте­ресах рабовласників, ігнорувала інтереси народу, не приймала до уваги виховання рабів. Він з презирством ставився до фізич­ної праці, вважаючи, що для дітей рабовласників трудове вихован­ня не потрібне.

Проте Платон висунув ряд цікавих думок, зокрема про необ­хідність виховання дітей дошкільного віку, фізичне виховання, розширення програми навчання, створення державної системи виховання, освіти для дорослих і самовдосконалення людини протягом життя.

Аристотель (384-322 до н.е.) - учень Платона, давньогре­цький філософ і педагог, автор наукових праць у галузі філосо­фії, політики, етики, естетики, природознавства. Він був вихова­телем О. Македонського. Вперше вивів основні положення логі­ки. В 335 р. заснував в Афінах філософську школу - Лікей.

На його думку, метою виховання є розвиток в людині вищих якостей душі - розумової і вольової. Виховання повинно здійс­нюватись державою, яка визначає його мету, завдання і зміст.

Аристотель пропонує власну вікову періодизацію: від наро­дження до 7 років; від 7 до 14 років (початок статевої зрілості);

від початку статевої зрілості до 21 року. Така періодизація, на думку Аристотеля, відповідає природі людини. До 7 років дити­на виховується в сім'ї, де батьки повинні її загартовувати, вихо­вувати засобами гри, казки, музики, моральних бесід. Від 7 до 14 років діти мали відвідувати державні школи, в яких займати­муться фізичними вправами, музикою, вчаться читати, лічити. Від 14 до 21 року підлітки та юнаки здобувають в школах сере­дню освіту, яка включає знання з літератури, історії, філософії, математики, астрономії, музики. Такий зміст виховання і освіти Аристотель пропонував для хлопчиків. Проте для дівчат ця про­грама навчання була обмеженою.

Платон і Аристотель дотримувались думки, що естетичне, моральне виховання є свідченням гармонії, а реальні ЇЇ вияви видно у граматиці, математиці, астрономії, спорті.

Демокрит (460-370 до н.е.) - давньогрецький філософ-матеріаліст. Він створив атомістичну теорію, визнавав пізнання світу. У своїх працях багато уваги приділяв проблемам вихо­вання. Демокрит відстоював принципи природовідповідності, гармонійного розвитку людини; великого значення надав трудо­вому вихованню дітей і молоді, використанню вправ у вихован­ні моральної поведінки. Мета виховання, на думку Демокрита, -підготувати молодь до реального життя на землі. Основним у вихованні має бути оволодіння знаннями про природу.

Після того як Рим завоював Афіни і перетворив їх на свою колонію, багато давньогрецьких філософів, математиків потра­пили у полон і були вивезені до Риму. Ставши рабами знатних римлян, вони супроводжували їх дітей до школи, прислуговували їм. Саме тоді рабів-філософів уперше почали називати педа­гогами. Так виникла назва професії й утвердився термін "педагогіка" та "педагог".

б. ШКОЛА І ПЕДАГОГІКА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Під тиском бурхливо зростаючої Римської імперії Афінська держава поступово втрачає свою могутність. У Римі успадкува­ли деякі кращі традиції афінян, але на зміну музичному вихо­ванню прийшло виховання ораторів.

Римська система виховання й навчання склалась в УІ-У ст. до н.е. і відповідала розвитку рабовласницького ладу. Це був період розвитку рабовласництва і класового розшарування на­селення (патриції - рабовласники, вільне привілейоване насе­лення (плебеї - вершники, біднота). Соціально-класове розша­рування населення Давнього Риму наклало свій відбиток і на систему виховання. Для бідного населення тут існували елемен­тарні приватні і платні школи, для дітей привілейованих верств населення - граматичні школи. Елементарні школи обслугову­вали деяку частину небагатого і незнатного вільно народженого населення (плебеїв). Там вчили писати, читати і рахувати, зна­йомили з законами держави. Багаті і знатні люди надавали перевагу навчанню своїх синів грамоті в домашніх умовах.

В граматичних школах, також приватних і платних, навча­лися діти знатних батьків. Учні вивчали граматику, латинську і грецьку мови, риторику (мистецтво красномовства з деякими відомостями з літератури та історії). У школах обох типів на­вчалися тільки хлопчики. Розвиток цих шкіл був спричинений необхідністю оволодіння ораторським мистецтвом тими, хто намагався зайняти керівні посади у державі.

Значно пізніше у Римі завилися школи риторів, в яких діти знаті готувалися до державної діяльності. Вони вивчали ритори­ку, філософію, правознавство, грецьку мову, математику, музи­ку. Навчання в школах було платним. У середині 1-го тис. до н.е. приватні граматичні й риторські школи були перетворені в дер­жавні.

Проголошення християнства державною релігією Римської імперії спричинило різку зміну змісту навчання і виховання дітей. v тпкопях Хпиг'тиянство напало ттікплі яскпаво забапвленого печлігійного характеру, що знижувало рівень розумового виховання підростаючих поколінь.

Найбільш відомим педагогом у Древньому Римі був Марк фабіЙ Квінтіліан. Зокрема, у своєму творі "Про виховання орато-оа" він вперше визначив якості викладача школи риторів. Дореч­ними є його думки щодо утвердження рівних взаємин з учнями, виявлення поваги до них.

^ ОРІЄНТОВНА СИСТЕМА ОСВІТИ У ДРЕВНЬОМУ РИМІ

Сімейне виховання (від народження до 7 років)

Елементарна школа (від 7 до 11-12 років) - з V ст. н. е. -мала суто практичний характер (хлопчаків і дівчат навчали читанню, письму, лічбі).

Граматична школа (від 11 до 12-15 років)" передбачалося вивчення латинської і грецької мови та літератури (граматика, поетика, стилістика на основі творів Гомера, Вергілія, Теренція) (оволодінню основами "вільних мистецтв" приділялось друго­рядне значення), здійснювалося формування "досконалого ора­тора".

Школа ритора (від 15 до 20 років) - незначна кількість юнаків теоретично і практично детально вивчала ораторське мистецтво за зразком промов Цицерона для підготовки до судо­вої діяльності.

Творчі завдання і реферати

1. Взаємозв'язок культури й освіти у доісторичних світових цивілізаціях.

2. Порівняльний аналіз думок (поглядів) грецьких, римських і східних філософів щодо виховання особистості.

3. Характеристика змісту освіти й виховання у перших шко­лах (порівняльний аналіз).

4. Становлення виховання дітей у доісторичний період з XX ст. до н.е. до поч. н.е.

Питання для роздумів і проблемні запитання

1. Обгрунтуйте, який з підходів щодо виникнення виховання абсолютно є не науковим?

2. Які з пам'яток джерел педагогіки є на території нашого краю (найстаріші на Житомирщині)?

3. Доведіть, що Спартанська і Афінська виховні системи є та­кими, що унеможливлюють одна одну.

4. Що є принципово відмінним у школах писців і жерців (Стародавній Єгипет)?

5. Які наслідки Афінської освітньої системи мають непересі­чну цінність для сучасної загальнолюдської і педагогічної куль­тури?

Тест

1. Який підхід є визначальним при вивченні студентами істо-рико-педагогічної науки?

а) особистісний; б) комплексний; в) культурологічний.

2. Що можна віднести до найдревніпіих джерел в історії педа­гогіки?

а) манускрипти; б) звукописи; в) піктограми.

3. Який з підходів в історико-педагогічній науці щодо виник­нення виховання абсолютно позбавлений науковості? а) біологічний; б) соціологічний; в) психологічний.

4. У який історичний період виникає виховання як соціальне явище?

а) на етапі патріархату; б) у дородовий період; в) на етапі раннього матріархату.

5. Визначальним законом людського співжиття й керівницт­вом до реалізації виховання у родовій общині був:

а)закон золотого правила моралі; б)закон табу; в) біологіч­ний закон.

6. Основними шляхами виховання підростаючої зміни у первісно родовому суспільстві були: І

а) показ, спостереження, змагання; б) навіювання, спосте-\ реження, приклад однолітків; в) показ, спостереження, посильна^ участь у праці. ,

7. Найдревнішою у світовій цивілізації вважається школа: ^ а) Древнього Вавилону; б) Древнього Єгипту; в) піктографіч­на школа Майя. |

8. У якій із шкіл древньої цивілізації зміст навчання включав: вміння читання, рахунку, письма; знання арифметики, геометрії,

астрономії, магії, астрології, народної медицини? а) школи Древ­нього Китаю; б) школи жреців у Древньому Єгипті; в) школи

Ассирії.

9. Мову, яка передбачає коротку, чітку і точну відповідь на­зивають: а) афінською; б) спартанською; в) лаконічною.

10. Життя жінки в Афінах було замкнуте і зосереджене в жі­ночій половині будинку, яка називалась: а) палестрою; б) гін-екеєю; в) кухнею.

11. Військова група в Давній Греції, в яку вступали юнаки 18-20 років і несли службу в військових гарнізонах: а) ефебією;

б) палестрою; в) батальйоном; г) криптією.

12. Діти з 15-18 років в Давній Греції навчались в школах називались: а) граматистів; б) ораторів; в) кіфаристів; г) гім-носіях.

13. Кого хотіли виховати з спартанської жінки: а) домашню господарку; б) жінку-амазонку; в) високоосвічену особис­тість.

14. Об'єднані граматичні школи і школи ораторів в Старода­вньому Римі називали а) державними; б) елементарними; в) граматичними.

15. Найбільш відомим римським педагогом був: а) Гай Юлій Цезар; б) Марк Фабій Квінтіліан; в) Октавіан Август.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Добавить документ в свой блог или на сайт

Похожие:

Затверджено Колегією Міністерства освіти І науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів (№1/11-2855 від 09 липня 2003 року ) iconФилософия науки учебное пособие Харьков – хнагх – 2007 министерство образования и науки украины
Гриф «Рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів» надано листом...

Затверджено Колегією Міністерства освіти І науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів (№1/11-2855 від 09 липня 2003 року ) iconВища освіта в Україні» національна економіка 3атверджено Міністерством...
Н32 Національна економіка: Підручник. 3а ред проф., к е н. П. В. Кру­ша. К.: Каравела; Піча Ю. В., 2008. 416 с

Затверджено Колегією Міністерства освіти І науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів (№1/11-2855 від 09 липня 2003 року ) iconНаказ
Затвердити Зміни до Умов прийому до вищих навчальних закладів України, затверджених наказом Міністерства освіти І науки України від...

Затверджено Колегією Міністерства освіти І науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів (№1/11-2855 від 09 липня 2003 року ) iconНаціональна система рейтингового оцінювання вищих навчальних закладів
Міністерство освіти І науки України разом з Інститутом інноваційних технологій І змісту освіти продовжує апробацію Національної системи...

Затверджено Колегією Міністерства освіти І науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів (№1/11-2855 від 09 липня 2003 року ) iconАкушерство та гінекологія
Моз україни, вищих медичних (фармацевтичного) навчальних закладів, закладів післядипломної освіти ІІІ-ІV рівнів акредитації та інновації,...

Затверджено Колегією Міністерства освіти І науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів (№1/11-2855 від 09 липня 2003 року ) iconПравила прийому на кафедру військової підготовки Східноукраїнського...
Даля (Університету), що здійснює підготовку офіцерів запасу з числа студентів вищих навчальних закладів України відповідно до ліцензії...

Затверджено Колегією Міністерства освіти І науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів (№1/11-2855 від 09 липня 2003 року ) iconКоментарі (Лекції) Рекомендовано Міністерством освіти І науки України...
Кафедра гуманітарних дисциплін Севастопольського інституту ядерної енергії І промисловості

Затверджено Колегією Міністерства освіти І науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів (№1/11-2855 від 09 липня 2003 року ) iconДиплом з відзнакою
Міністерство освіти І науки рекомендує використовувати єдину форму заяви, що подається вступниками при вступі до вищих навчальних...

Затверджено Колегією Міністерства освіти І науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів (№1/11-2855 від 09 липня 2003 року ) iconТиповий навчальний план та програма спеціалїзації (інтернатури) випускників...
Охорони Здоров’я України №621 від 21. 11. 2005 р. “Про внесення змін до наказу моз україни від 23. 02. 2005 р за №81”:“Про затвердження...

Затверджено Колегією Міністерства освіти І науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів (№1/11-2855 від 09 липня 2003 року ) iconНавчальна програма для студентів вищих навчальних закладів І -іі рівнів акредитації
Основи інформатики. Навчальна програма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, які здійснюють підготовку молодших...


Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Школьные материалы


При копировании материала укажите ссылку © 2013
контакты
uchebilka.ru
Главная страница


don