Таврійський вісник освіти




НазваниеТаврійський вісник освіти
страница4/28
Дата публикации20.06.2014
Размер4.38 Mb.
ТипДокументы
uchebilka.ru > Культура > Документы
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28
^


Андрієвський Б.М.

Організація особистісно орієнтованого навчання дітей дошкільного віку


Перехід до систематичного навчання із шести років загострює проблему готовності дітей до школи. Ще на початку восьмидесятих років (перший досвід навчання дітей з 6 років) Д.Ельконін підкреслював особливу роль дошкільного дитинства, тому що саме в цей період «відбувається інтенсивне орієнтування дитини в соціальних стосунках між людьми, суспільних мотивах і завданнях їхньої діяльності. На цій основі відбувається підготовка до серйозної, суспільно значимої діяльності, формуються передумови «готовності дитини до шкільного навчання, тобто соціальна зрілість, а не технічні вміння створює таку готовність» [2, с.62]. Із приходом дитини до школи до неї висуваються нові вимоги, з’являються нові обов’язки, стосунки з однолітками та дорослими, які потребують певних моральних зусиль і досвіду, значного ламання вже вироблених звичок.

Сьогодні спостерігається тенденція до більш спрощеного ро­зуміння завдань і змісту освіти та їхнього значення для психічного розвитку дошкільників. У результаті виникає ідея розпочинати навчання в більш ранньому віці, а саме – із шести років. Водночас для розвитку особистості дитини дошкільний вік має самодостатнє значення, і його не можна розглядати лише як етап підготовки до школи, обмежуючись навчанням малюка читати й лічити. Як наголошував відомий український психолог Г.Костюк, розвиток не є прямим наслідком навчання. Він має свої особливості, пов’язані із законами навчання й виховання, але не тотожні їм, свої специфічні рушійні сили. А звідси, не можна орієнтуватися на штучну акселерацію, форсувати навчання, проходити поспіхом важливий період психічного розвитку дитини [6, с.37].

Шестирічки схожі на семирічних дітей лише зовні. Висока ін­формованість дошкільняти автоматично не забезпечує розвиток емоційної, вольової та соціальної сфер його особистості. Не можна обминути й те, що біля 60% дітей, які приходять до школи, мають психосоматичні порушення. Зростає кількість дітей із психоневрологічними захворюваннями та хворобами органів чуттів. Значна кількість першокласників відноситься до так званої «групи ризику» і потребує більшої уваги шкільного психолога.

Питання, хто ж повинен здійснювати підготовку дитини до шкільного навчання, хто відповідає за успішне навчання в почат­кових класах – батьки, сім’я, вихователі дошкільного закладу або вчителі, школа не є риторичним. Як відомо, що кількість дітей, які не відвідують дитячі дошкільні заклади, досить значна; не функціонує понад 60% дитячих садків. Тому підготовка до навчання в школах нерідко здійснюється через спеціально організовані курси (як державні так і приватні). На жаль, батьки часто розраховують на те, що діти будуть підготовлені до школи силами вихователів, учителів, що проводять заняття. Однак досвід показує, що ніякий найкращий дитячий заклад не може повністю замінити сімейне виховання.

Звичайно, у дитячому навчальному закладі дітям прищеп­люють багато корисних навичок: малювати, усної лічби, письму й читанню. Але якщо заняттями дитини не цікавляться в сім’ї, не надають їй належної уваги, не заохочують до старанності, дитина не прагне працювати краще, виправляти свої помилки, долати труднощі в роботі. Деякі діти замикаються, перестають бути щирими й відвертими. І навпаки, інтерес батьків до справ дошкільника й першокласника надає особливого значення всім досягненням дитини.

Проблема готовності до школи існувала, мабуть, завжди. Але якщо маленька дитина не готова до школи, то систематичне навчання стане для неї занадто важким і приведе до порушень здоров’я. Вивчення теорії й практики з проблеми підготовки дитини до школи дозволяє стверджувати, що діти, не готові до систематичного навчання, важче й довше пристосовуються до школи, у них значно частіше з’являються різні проблеми в на­вчанні. Серед них більше невстигаючих, не тільки в початковій школі, а й у старших класах. Саме в них частіше відзначаються проблеми зі здоров’ям і насамперед нервово-психічні пору­шення. Більше половини неготових до школи дітей не встигають. Але тривогу лікарів і педагогів викликають не тільки невстигаючі діти, а й ті, які вчаться добре. Справа в тому, що гарна успішність дитини (за недостатньої психофізичної готовності до навчання) досягається, як правило, дуже дорогою ціною, надзви­чайним напруженням, яке призводить до стомлення й висна­ження, а в результаті – до різного роду розладів, найчастіше – нервово-психічної сфери. Цим дітям необхідний особливий режим, увага з боку батьків і педагогів.

Зрозуміло, що нервова система дитини дуже пластична, здатна до формування нових зв’язків, але водночас і більш уразлива. А відтак, нав’язуючи дошкільняті невластивий його вікові вид діяльності, можна завдати шкоди його здоров’ю, спровокувати неврози, підвищити тривожність. Тут важливо забезпечити поступальний розвиток новоутворень шестирічної дитини (уява, децентрація мислення, довільна поведінка, об’єктивна самооцінка), як головної умови її переходу до навчальної діяльності.

Психологічний вік дитини визначається насамперед її про­від­ною діяльністю. Для дошкільника – це гра. У процесі гри дитина бере на себе різні ролі, входить у світ людських взаємин, тобто вчиться норм суспільної поведінки. На жаль, навіть не всі діти, які приходять до школи в шестирічному віці, здатні взяти на себе нову соціальну роль учня, правильно будувати стосунки з учителем та однолітками. Отже, за дитиною треба залишити право «дограти». Не можна недооцінювати значення ігрової як і інших видів діяльності (малювання, ліплення, конструювання, моделювання, експериментування тощо) для повноцінного розвитку особистості дитини. Тобто варто подбати про ампліфікацію її розвитку й не поспішати заміняти ці форми діяльності на інші, неспецифічні для даного віку дитини.

Відомо, що період від шести до семи років (у дошкільному віці є критичними) і характеризується цілісною зміною особис­тості дитини. Поведінковими ознаками кризи є втрата дитячої безпосередності й ситуативності поведінки, що визначається появою рис характеру малюка, зокрема манірності, навмисності, блазнювання тощо. Із часом це минає, а залишається почуття внутрішньої свободи вибору, здатність свідомо програмувати власну поведінку й виражати своє ставлення до різних життєвих ситуацій. Іншими словами, саме на перехідному етапі розвитку емоції дошкільника стають «розумними», починають виконувати роль смислоутворення, а він оволодіває емоційними оцінними соціальними еталонами. Оскільки, основу моральності особисто­сті становлять соціальні емоції, які й визначатимуть у подальшо­му вибірковість у стосунках з іншими людьми, період їх становлення слід уважати сенситивним для формування моральності малюка.

Видатний психолог Ж.Паже підкреслював, що не можна прискорювати зміну стадій розвитку дитини, важливо надавати кожному малюкові ту кількість навчального матеріалу, яка відповідає етапу його зростання, щоб жодна грань інтелекту не лишилася недорозвиненою [9]. Бажання перейти до загально значимої діяльності, у нашому випадку, готовності до навчання з’являється в дитини вже на кінець дошкільного періоду. Водночас частина малюків не готова до навчання в школі, не всі можуть зосередитися й уважно, не відволікаючись, слухати вчи­те­ля. Причини цього можуть бути найрізноманітніші особливості вищої нервової діяльності, швидше виснаження й втомлюваність за рахунок поганого здоров’я, нерозвинені можливості керування своєю увагою й запам’ятовуванням та ін.). Як наслідок психічний розвиток і становлення особистості тісно пов’язані із самосвідо­містю, яка проявляється в самооцінюванні, у тому, як дитина бачить себе, свої якості, можливості, успіхи й невдачі. Само­оцінка є складним особистісним утворенням, одним із показників особистісної готовності дитини до школи. Як відомо, у школярів із труднощами в навчанні самооцінка, як правило, занижена. Хоча, зазвичай, дітям-шестирічкам властива завищена самооцін­ка. Занижена самооцінка є результатом постійного тиску дорос­лих, невдоволення успішністю дитини, її поганою поведінкою. Звичайно, це породжує невпевненість, а вона веде до нових невдач. Існує тісний зв’язок успіхів з оволодінням навчальною діяльністю й розвитком особистості. Це пояснюється тим, що в самооцінці інтегрується те, чого досягла дитина, і те, до чого вона прагне, тобто це проект її майбутнього.

Зі сказаного виникає питання: а що робити з дітьми, які не готові до школи? По-перше, діти не готові до навчання, можуть учитися, але потребують спеціального підходу; по-друге, психологічна функціональна неготовність не існує сама по собі, вона тісно пов’язана зі здоров’ям дитини. Тому тут потрібна копітка пропедевтична роз’яснювальна робота з батьками про здоров’я своєї дитини ще до того, як іти їй до школи. Практика засвідчує, що хвороба значно знижує можливості організму дитини, підвищує втомлюваність, низьку розумову працездат­ність, порушення поведінки, і як наслідок – низька успішність у школі. Розповсюджені також захворювання зубів; у 6-7-річному віці від 80 до 90% дітей мають каріозні зуби, майже в половини виявлені аномалії й деформації зубощелепної системи. Для педагогічних працівників важливо знати й про стан зору дітей. Серед тих, хто приходить до першого класу, близько 5% мають короткозорість, і з року в рік їхній зір продовжує погіршуватися. Кожна третя дитина, прийшовши до школи, має асиметрію плечей і лопаток, сутулість, а у важчих випадках сколіоз.

І, нарешті, стурбованість педагогів і батьків викликає психіч­не здоров’я дітей. На протязі перших днів у школі виділяються діти, для яких шкільний режим і навчальне навантаження непосильне. Неспокійні, плаксиві, вони дуже швидко втомлюють­ся, лягають на парту, ходять по класу, заважаючи іншим, не слу­хають учителя, не можуть оволодіти навичками лічби, письма, читання.

Успіх у вирішенні такої складної й важливої проблеми, як успішне навчання дитини в школі, багато в чому залежить від правильно організованої наступності не тільки між дитячим садком та школою, а й між дошкільним закладом, школою й сім’єю.

Серед проблем наступності в роботі дошкільного навчаль­ного закладу й початкової школи варто назвати зняття протиріч між провідними лініями навчання й виховання суміжних вікових етапів, що визначають успіх подальшого гармонійного розвитку; з’ясування, яким чином побудувати модель цілісного освітнього простору на перехідному етапі від дошкільного закладу до школи; як здійснювати управління процесом переходу від однієї форми освіти (гри) до іншої (навчання); якою повинна бути безперервна, цілісна загальна програма освіти дітей від 3 до 10 років; які необхідно створити умови для реалізації єдиної лінії загального розвитку дитини на суміжних етапах освіти. Реалізація принципу наступності зорієнтована передусім на інтеграцію двох ланок освіти; на усунення протиріч між запитами школи, амбіційними завищеними вимогами окремих батьків щодо підготовки дітей до систематичного навчання, між непідготовленістю окремих дітей, які не відвідували дошкільних установ, і необхідністю враховувати специфіку дошкільної освіти.

Як бачимо, проблеми наступності, що виникли в системі «дошкільний заклад – початкова школа», потребують терміново­го вирішення як на науковому, так і на практичному рівні. Дослідження педагогів, психологів свідчать, що спеціальна підго­тов­ка дитини здатна забезпечити достатній для навчання в шко­лі рівень розвитку інтелектуальної та емоційно-вольової сфер психіки, реалізувати особистісно-орієнтоване формування особис­тості, якщо його змістом передбачено спостереження, виокрем­лення, усвідомлення дітьми суттєвих ознак тих понять і явищ, які вони вивчатимуть у початковій школі.

У той же час штучне зміщення змісту предметних вимог початкової школи на нижчу суміжну ступінь навчання – дошкіль­ну, ускладнює ситуацію: діти механічно запам’ятовують поняття, не усвідомлюючи їх, перевантажують пам’ять надлишковим обсягом незрозумілих для них предметних знань, втомлюються від засилля несвоєчасних для їхнього віку предметних умінь, втрачаючи інтерес до навчання. Звідси спеціальна підготовка має бути спрямованою на загальний психічний розвиток дитини – на розвиток здібностей, мотиваційної готовності до навчання; на оволодіння вмінням учитися; на розвиток пізнавальних інтересів і нахилів та формування особистості дитини; на сприйняття нової соціальної ролі учня.

Успішне вирішення завдань підготовки дитини до школи вимагає орієнтації на пропедевтику змісту початкового навчання; формування власного без дублювання змісту дошкільної спеці­аль­ної підготовки, який передбачав би предметну перспектив­ність, спрямовану на загальний розвиток, а не вузько предметне визначення знань, умінь і навичок.

Отже, зміна термінів, змісту й структури навчання в загаль­но­освітній школі вимагає створення іншої моделі першоклас­ника, що має стати орієнтиром визначення шкільної зрілості дитини. Обґрунтування моделі підготовки дитини до школи пе­ред­бачає наукове розуміння змістового наповнення «готовності» як комплексного, багаторівневого поняття, основними складника­ми якого є морфологічна, інтелектуальна, особистісна й емо­ційно-вольова готовність. Це відкриває перспективу для більш глибокого вивчення механізмів цілеспрямованого впливу на підготовку дітей до навчання в школі, оптимізації змісту, методів і організаційних форм цього процесу в контексті сучасних вимог. Саме такий підхід до виховання забезпечить умови для повноцінного розвитку особистості дошкільника, гарантує йому всебічну психологічну захищеність і сприятиме успішній діяльності в майбутньому.

Порушена нами проблема вимагає подальшого її вивчення. Готовність до шкільного навчання – багатокомпонентне утворен­ня, що потребує комплексних психологічних досліджень. Вимагає свого обґрунтування система концептуальних вихідних положень спільної роботи дитячих дошкільних навчальних закладів, школи й сім’ї, дидактико-методичного забезпечення процесу підготовки дітей до школи, адаптації їх до нового соціального статусу та ін.

Література:

  1. Амонашвили Ш.А. В школу – с шести лет // Педагогический поиск. –Москва: Педагогіка, 1988. – С.46-49.

  2. Божович Л.И. Личность и ее формирование в детском воздасте. – М., 1968. – 286 с.

  3. Венгер Л.А., Венгер А.Л. Готов ли ваш ребенок к школе? – М.: Знание, 1994. – 192 с.

  4. Выготский Л.С. Мышление и речь // Сборник соч. в 6 томах. – М.: Педагогика, 1984. – Т.2. – 247 с.

  5. Запорожец А.В. Некоторые психологические проблемы детской игры // Дошк.воспитание. – 1965. – №10. – С.77.

  6. Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості / За ред. Л.М.Проколієнко. – К.: Рад.шк., 1989. – 608 с.

  7. Кулачківська С., Подоляк Л. Навіщо дошкільняті перехідний вік // Дошкільне виховання. – 2001. – №5. – С.6-7.

  8. Мухина В.С. Шестилетний ребенок в школе. – М.: 1986. – 83 с.

  9. Пиаже Ж. Избранные психологические труды. – М., 1969.

  10. Проскура О.В. Дитина: Програма виховання і навчання дітей дошкільного віку. – К.: Освіта, 1993. – 134 с.

Кузьменко Ю.В.

З історії становлення культури праці

Кожна історична епоха характеризується своїми нормами та цінностями культури. Вона відображає особливості поведінки, свідомості, діяльності та існування того чи іншого суспільства в різ­ні періоди розвитку. Питання підвищення рівня культури суспільства й окремо взятої людини завжди є одними з найбільш хвилюючих і визивають жвавий інтерес у філософів, істориків, педагогів, психологів, соціологів та ін. дослідників культуро­формуючих проблем суспільного життя.

Багато науковців присвятили свої роботи проблемам дослі­дження першоджерел історії культури людства. Серед них: А.Н.Бистрова, К.А.Іванова, С.О.Макеєв, Є.А.Подольська, В.І.Поліщук та ін. Усі вони звертають увагу на те, що культура – це категорія, яка безпосередньо стосується життєдіяльності людини.

Так, С.У.Гончаренко визначає культуру як «сукупність прак­тичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, які відобра­жають історично досягнутий рівень розвитку суспільства й лю­дини й втілюються в результатах продуктивної діяльності» [2, 182]. Г.О.Балл указує на те, що «культура постає як єдність складників двох типів: а) нормативно-репродуктивних, тих що за­без­печують усталеність засобів і способів функціонування люд­ських спільнот і особистостей, зв’язок між попередніми й наступ­ними поколіннями; б) діалогічно-творчих, завдяки яким відбува­ється оновлення й розвиток людського суспільства» [1, 10].

Розвиток культури, на думку Легенького Ю.Г., це «не рух по прямій завдяки підсумовуванню й накопиченню навичок, знань і т.п. Це рух більш діалектичний, пов’язаний спрямуванням до своїх минулих стадій, до минулого» [4, 4].

У різні часи науковці досліджували різні грані культури, однак на сьогодні дещо поза увагою лишилася така її складова, як культура праці. Тому мета даної статті полягає в дослідженні історії становлення культури праці.

Зауважимо, що еволюція природи та людини – це історія культури людства, адже культура – це спосіб і результат життя людини, її діяльності. Вона не може існувати окремо від людини.

Культура праці, як невід’ємна складова загальної культури людини, не виникла в конкретний історичний момент, а посту­пово зростала в ході трудової діяльності людини, формувалась, видозмінювалась разом із нею.

Так, праця первісної людини була спрямована на задоволення потреб у їжі та житлі, на захист від ворогів і була тим могутнім стимулом, який створив спочатку людину, а згодом і суспільство. Уже в примітивних людей формувалися певні елементи культури праці, про що свідчать знахідки археологів.

Основними видами трудової діяльності в первісному су­спіль­стві були полювання, тваринництво, риболовля, землероб­ство, збирання плодів та ягід, домашня праця. Для того щоб займатися цими видами трудової діяльності, виробляли різноманітні знаряддя праці, що й стало першою сходинкою становлення культури праці людини. У діяльності первісних людей першоджерелом культури праці виступали не тільки трудові зусилля, а й досвід, творчість, винахідливість, певна мета (наприклад, полегшити свою працю в конкретній галузі діяльності). Тобто, потреби людини ставали поштовхом для роз­витку їхньої трудової діяльності й культури. До того ж створення, використання та вдосконалення знарядь праці відкривало перед первісною людиною нові можливості для більш повного використання природних багатств для задоволення своїх потреб.

Ще одним вагомим фактором у підвищенні рівня культури праці людини був процес поступового переходу людини від простих форм, матеріалів і технологій виготовлення виробів до більш складних. Дійсно, оволодіння людиною різними техноло­гія­ми обробки кістки, дерева, каміння сприяло формуванню в неї таких основних елементів культури праці як знання, досвід, на­вич­ки, цілеспрямованість тощо, а сформованість певних елемен­тів культури праці, у свою чергу, позитивно впливала на вдосконалення процесу виготовлення виробів із більш широкого асортименту матеріалів (мідь, залізо та ін.). Як наслідок, удоско­налювалися знаряддя праці, виробничі навички, розширювалися знання людини в усіх галузях її діяльності, накопичувався вироб­ничий досвід, покращувалася організація спільної праці в ході трудової діяльності, що забезпечувало успішне досягнення членами групи однієї мети.

Відомо, що спільна праця об’єднує людей. Тому в первіс­ному суспільстві колективне полювання, захист та пошук їжі, сумісне виробництво й споживання (тобто робота в групі) сприяли формуванню таких елементів культури праці людини, як взаємодопомога, взаємовиручка, пошана до своєї й чужої праці, почуття відповідальності за спільну справу, за кінцевий результат тощо.

Наступною сходинкою в еволюції діяльності людини та ста­новлення культури праці був процес поділу праці за статтю й ві­ком, що призвів до росту виробничих сил усього колективу, а зро­стання виробничих сил – до підвищення ефективності праці та зменшення витрат часу. На цій стадії розвитку цивілізації виникають перші спроби належної організації процесу трудової діяльності, а культура праці людини проявлялася не тільки в процесі виготовлення потрібних для життєдіяльності людини речах, а й у виготовленні виробів художнього змісту. Це під­тверджують археологічні знахідки, серед яких дуже багато статуеток звірів, візерунків та загадкових знаків, що вирізані на розі оленя або на кістяних пластинах, зображень на стінах печер сцен риболовлі, полювання чи ритуальних танців тощо. Отже, уже в ті прадавні часи в людини формувались такі елементи культури праці, як художній смак, творчість, прагнення творити красу тощо. На даному етапі розвитку людства праця людини виконувала роль стимулятора культурного розвитку суспільства й безпосередньо самої людини [3; 5].

Із плином часу, на більш пізніх стадіях розвитку суспільства розподіл праці ускладнювався, виокремлювалися такі напрями людської діяльності як ремесло, торгівля, будівництво, видобу­ток металів, а праця набувала колективного характеру. Наукові дослідження свідчать, що в середньовічній Європі була «цехова організація ремісничої праці із суворими нормами як процесу виробництва, так і властивостей виготовлених виробів» [6, 156], а поява мануфактурного виробництва значно підвищила вимоги до організації колективної праці. Це вимагало від людини подальшого самовдосконалення, підвищення рівня знань, умінь і, як наслідок, культури праці.

У наступні століття поняття «культура праці» стає більш об’ємним, змінюються її функції, розширюється перелік складо­вих елементів, які з’являються з розвитком науково-технічного прогресу. Так, застосування машин на виробництві «породжує справжню революцію в культурі праці, наслідком якої стає поява нового типу робітника – професійно навченого найманого робіт­ни­ка. Машинна техніка вимагає від нього не тільки знань, але й і чіткого дотримання трудової дисципліни, підпорядкування своїх дій ритму, у якому працює машина, високої – машино­подібної – точності дій. Важливим показником культури праці стає технічне оснащення робочого місця» [6, 156]. Таким чином, на цьому історичному етапі вимоги виробництва до робочої сили знову зростають. Тепер людині потрібно було не тільки оволодіти більшим обсягом загальнотрудових і спеціальних знань, умінь і навичок, а й дотримуватись розпорядку робочого дня, правил гігієни та безпеки праці, уміти планувати свою діяльність, економити робочий час, працювати в колективі тощо.

Наступні зміни пов’язані з періодом механізації процесу виробництва, його концентрацією, науковою організацією праці. Це вплинуло на культурні відносини між людьми, на зміст і струк­туру культури праці, адже суспільство почало надавати перевагу «технологіям, що ґрунтуються на досягненнях науки, створюють небачені досі засоби масової комунікації (радіо, телебачення, електронну пошту тощо) і значно прискорюють поширення взір­ців культури, сприяють підвищенню та зближенню культурного рівня» [7, 106]. Усе це призвело до зростання культури праці людини, з одного боку, а з іншого – до її знецінення. Позитивним є те, що суспільству потрібні високопрофесійні робітники, що у свою чергу веде до підвищення освітньо-професійного рівня лю­дини та росту рівня культури праці працівників у цілому. Але не­гативно кризовою стає тенденція перетворення робітника в «мовчазний придаток машини», відчуження його від процесу й наслідків своєї діяльності, падіння зацікавленості в роботі [6, 156].

Сьогодні суспільство вступило в постіндустріальний період розвитку цивілізації коли «відбувається зміна культурно-цивілізаційних циклів, яка визначає зміст, тривалість та підсумок сучасної кризи. 1986-2025 роки – перехідний період до культури постіндустріальної цивілізації, відродження гуманізму, синтезу високої культури й високої технології» [7, 108]. Цей складний період допоможе подолати автоматизація та комп’ютеризація виробничих процесів. Вони вимагають інтелектуального росту рівня культури праці, звільняють робітника від одноманітної, рутинної фізичної чи розумової праці, надають можливості для творчого підходу до справи, до використання інновацій на виробництві. Разом із тим, одним із напрямків удосконалення культури праці стає «вимога її гуманізації. Сучасна культура праці вимагає від працівників внутрішньої відповідальності за свою роботу й самоконтролю» [6, 156].

На етапі переходу до постіндустріального періоду розвитку, коли вже початковий капітал розподілено, а звичайні капіталовкладення не мають великого впливу, провідну роль відіграє оволодіння інформацією й використання інновацій. Суспільству потрібен високопрофесійний робітник, який має високий рівень культури праці, швидко реагує на зміни науково технічного прогресу, може реалізувати свій потенціал в умовах ринкової економіки.

Отже, рівень культури праці людини знаходиться в прямій залежності від рівня розвитку суспільства. Тобто, чим вищі потреби суспільства, тим вищим рівнем культури праці воно має оволодіти, адже ще Гоголь М.В. вказував, що від праці, від її правильної організації, від її культури «залежить добробут усієї держави, бо складається краще власне життя окремої людини» [8, 123].

Трудова теорія відіграє вирішальну роль у становленні люди­ни. Вона доводить, що без суспільства не було б людини, пояснює виникнення в неї мислення, мовлення, спілкування, культури й культури праці. Це єдина з усіх теорій, що розкриває багатоваріантність еволюційних змін у розвитку людини й су­спіль­ства, діяльності, революційного впливу праці на культуру людини. Саме завдяки їй культура праці сучасних людей і людей минулого дуже відрізняється одна від одної своїми вимірами, змістом, складовими, функціональністю.

Отже, культура праці є однією з найдавніших ознак людини. Вона залежить не тільки від особливостей культури людини, а й від історичних умов, соціокультурних можливостей суспіль­ства, специфіки різних видів трудової діяльності тощо.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Похожие:

Таврійський вісник освіти iconКолегії міністерства освіти І науки україни
Тенденції та пріоритетні напрями діяльності органів управління освіти, установ І навчальних закладів професійно-технічної освіти...

Таврійський вісник освіти iconВісник Харківського національного університету №xxx, 20XX
Лапласа / Брацихіна Л. І., Мукомел Т. В., Фильштинський Л. А. // Вісник Харк нац ун-ту, – 20ХХ. – № ХХХ. Сер. «Математичне моделювання....

Таврійський вісник освіти iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту України Департамент професійно-технічної освіти
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту Автономної Республіки Крим, управління освіти І науки обласних, Київської та Севастопольської...

Таврійський вісник освіти iconXx міжнародний український науковий гуманітарний Форум
Кцгд, Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського, пр. Вернадського, 4, Сімферополь, Україна, 95007

Таврійський вісник освіти iconВідділ освіти печенізької
Про підсумки розвитку дошкільної, загальної середньої та позашкільної освіти у 2010-2011 навчальному році та завдання на 2011 – 2012...

Таврійський вісник освіти iconМіністерство освіти І науки україни пр. Перемоги
Міністерству освіти І науки, молоді та спорту Автономної Республіки Крим, департаментам (управлінням) освіти І науки обласних, Київської...

Таврійський вісник освіти iconДержавна наукова установа «інститут інноваційних технологій І змісту освіти»
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту Автономної Республіки Крим, департаменти (управління) освіти І науки обласних, Київської...

Таврійський вісник освіти iconВідділ освіти
Згідно з планом роботи Департаменту освіти І науки Донецької облдержадміністрації та обласного еколого-натуралістичного центру, планом...

Таврійський вісник освіти iconІнтеграція змісту освіти та перспективних інноваційних технологій
Ххі століття висуває до освіти нові вимоги, зумовлює потребу в її радикальній модернізації, тому її реформування в першу чергу стосується...

Таврійський вісник освіти iconНака з
З метою стабілізації ситуації у сфері освіти І науки, відновлення роботи Міністерства освіти І науки України та подальшого розвитку...


Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Школьные материалы


При копировании материала укажите ссылку © 2013
контакты
uchebilka.ru
Главная страница


don