Секція 1 Роль політики в розробці та запровадженні інноваційних моделей розвитку




НазваниеСекція 1 Роль політики в розробці та запровадженні інноваційних моделей розвитку
страница6/30
Дата публикации22.02.2013
Размер3.47 Mb.
ТипДокументы
uchebilka.ru > Право > Документы
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30
^



СУЧАСНИЙ ЕТАП ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ

УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ.

Лясота Аліна Євгеніївна

к.п.н., ст. викладач кафедри політології

соціально-гуманітарного факультету


Дніпропетровського національного університету.

Сучасним етапом формування української політичної нації слід вважати період від початку 90-х років минулого століття. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла документ історичного значення — Акт про державний суверенітет, а 24 серпня 1991 р. було проголошено незалежність України. 1 грудня 1991 р. відбувся всеукраїнський референдум, що підтвердив цей історичний вибір. Того ж дня відбулися і вибори Президента держави.

Демократичні, політико-правові засади розбудови української нації знайшли адекватне тлумачення в Конституції України. Поняття Український народ (написане з великої літери) відображає всю поліетнічну специфіку населення України і визначає його громадянську, політичну сутність — рівність громадян усіх національностей перед Законом. У 3-й частині преамбули Конституції право на самовизначення, проголошення незалежності України закріплено саме за «усім Українським народом», а не за «українською нацією», чим підтверджено існуючу об’єктивну реальність, що Україна є Батьківщиною та рідним домом для громадян усіх національностей.

Крім того, вперше у пострадянській практиці в статті 11 Основного Закону визнається, що крім титульної національності — українців, корінними є й інші народи та національні меншини. На підготовчому етапі розробки Конституції термін «національні меншини та корінні народи» було замінено на «корінні народи та національні меншини», для того, щоб слово «корінні» одночасно відносилося як до слова «народи», так і до словосполучення «національні меншини», знімаючи проблеми самоідентифікації автохтонних національних меншин України — євреїв, греків, поляків, росіян, румун, угорців та інших — і спрямовуючи їх «пасіонарну енергію» (Л. Гумільов) у напрямі інтеграції в українське політичне суспільство та запобігаючи розвитку сепаратистських настроїв.

Законодавчо визнано, що поряд з українцями національні меншини та корінні народи — гагаузи, караїми, кримські татари, кримчаки — на території своїх «етноплацент» та «етноойкумен» знаходяться «у себе вдома», на своєму «етнокультурному ареалі» і є автохтонним корінним населенням.

У цілому українське законодавче поле та Конституція України дозволяють забезпечити всі основні права та свободи національних меншин. Право на існування, використання здобутків культур та використання мов (у тому числі в здобутті освіти) гарантовані статтями 10, 11, 22, 53 і 119 Конституції, Законами «Про мови», «Про національні меншини». Право на представництво частково гарантоване ст. 14 Закону «Про національні меншини» та ст. 22 Конституції щодо недопущення звуження форм та обсягу існуючих прав та свобод, і є надія, що в новому законі про вибори це знайде відображення. Продовжується робота над проектом концепції національно-культурної автономії, хоча й нині ст. 2 Декларації прав національностей України дозволяє існування національно-адміністративних одиниць.

Етнонаціональні проблеми в незалежній Україні є предметом постійної уваги держави. 1994 року Указом Президента України було утворено Міністерство України у справах національностей, міграції та культів, яке у 1996 році реформоване у Державний комітет у справах національностей та міграцій.

Внаслідок адміністративної реформи, що відбулася наприкінці 1999 р., деякий час не було чітко визначеної державної структури, що займалася відповідними проблемами. Та вже 26 липня 2000 р. був утворений Державний департамент у справах національностей та міграцій (який працює й нині). Крім того, 15 квітня 2000 р. було створено Раду представників громадських організацій національних меншин при Президентові України. За останні роки підготовлено до сотні проектів нормативно-правових актів, у тому числі Закони України, Укази та Розпорядження Президента, постанови Кабінету Міністрів, укладено ряд міждержавних договорів.

Проте значна частина законопроектів має проблемний або декларативний характер і потребує суттєвого доопрацювання. Уже значний час перебуває у стадії опрацювання законопроект «Про концепцію державної етнополітики України». Доопрацювання та прийняття Верховною Радою потребують також законопроекти «Про внесення змін до Закону України «Про національні меншини в Україні», «Про розвиток та застосування мов в Україні».

Існує все ж ціла низка проблем корінних народів та національних менших, для врегулювання яких відсутнє необхідне законодавство (громадянство, міграція, правові, мовно-освітні аспекти; потребують уточнення та більш чіткого формулювання головні поняття — «корінні народи», «корінні національні меншини» тощо).

Уявна непослідовність української етнополітики є не тільки виявом амбівалентності масової свідомості українського суспільства (включаючи сферу його етнокультурної самоідентифікації), не лише наслідком незавершених процесів формування української політичної нації зі своєю особливою ідентичністю і традиціями «змішаності» українського етносу з іншими етнічними групами, насамперед росіянами. Вироблення такої етнополітики більшою мірою зумовлене природною «подвійністю» формування будь-якої сучасної нації в органічній єдності двох її складових: культурної та громадянської спільності.

Хоча Україна суто європейська держава, проблеми та тенденції формування її політичної нації мають найбільшу схожість з аналогічними процесами, що відбувалися у Північній Америці. На теренах сучасної України осідали великі та малі народи внаслідок потужних цивілізаційних рухів, значна частина її території була заселена під час переселенської колонізації у XVІ–XІХ ст. У ній брали участь не тільки етнічні українці (малороси) та росіяни (великороси), а й німці, вірмени, євреї, греки, болгари та ін.

Польська, почасти румунська й угорська, колонізація українських земель мала характер феодальної експансії. Проте й вона справила значний вплив на формування поліетнічності сучасної України. Отже, практично всі етнічні групи України закономірно вважають регіон проживання своєю батьківщиною, маючи більше підстав, ніж американці — США чи канадці — Канаду.

Власне у своїй досконалій, розвиненій формі громадянське суспільство тотожне політичній нації. Тобто політична нація — це громадянське суспільство, сформоване на території певної держави (моно- або поліетнічної), яке характеризується розвиненими інститутами народовладдя, єдністю політичного, соціального та економічного життя, спільними культурою, мовою та цінностями громадян, що свідомі своєї окремішності в світовій співдружності націй. З’ясовуючи походження феномену політичної нації, зауважимо, що вона була породженням певної суспільної практики. За часів Великої французької революції так званий третій стан (буржуа, ремісники, робітники, селяни) розпочали боротьбу з панівним у Франції феодальним абсолютизмом. Як альтернативу тодішньому ладу вони висували «суверенність нації» — власне конституційно-парламентську державу, де існує як рівність усіх громадян (а не тільки аристократії та дворянства) перед законом, так і їхня владна суверенність.

Чи є для України проблемою органічне поєднання етнічного та громадянського в життєдіяльності суспільства? Так, тому що для України, на жаль, масове сприйняття концепції громадянства у дусі нормативних цінностей політичної нації не є ще відомим вибором багатьох її жителів. Хоча сам принцип громадянства як ліберально-демократичний інститут більш прийнятний для населення України, ніж принцип етнічного походження, про що свідчать соціологічні дослідження. Згідно з даними порівняльного дослідження одинадцяти посткомуністичних країн Європи, українці виявилися найбільш схильними до сприйняття ліберальної концепції громадянства (90 % респондентів) на противагу громадянству за принципом етнічного походження (решта). Для порівняння: респонденти в Угорщині продемонстрували найвищий рівень переваги етнічної концепції громадянства (44 %) і менше за всіх підтримують ліберальну концепцію (26 %) [2].

Проте більшість населення України не квапиться кваліфікувати себе громадянами української політичної спільноти. Так, за даними Є. Головахи, всього 35 % респондентів сприймали себе як «громадян України» у 2000 р. (порівняно з 47% на початку 1990-х років) [3]. Тобто, якщо навіть тільки респонденти-українці співвідносили свою етнічну самоідентифікацію з громадянською, то це усього половина етнічних українців.

Як свідчать дані моніторингу «Українське суспільство», більшість респондентів демонструє місцевий патріотизм і не хотіло б (чи не могло б унаслідок тих чи інших причин) виїжджати з місць свого проживання.. Проте переважна більшість серед них (44,9 %) сумніваються в тім, що в них буде така можливість [4].

Які ж шляхи вирішення цієї проблеми? Передусім акцентація на етнічності має сприяти консолідації нації на засадах багатства культурного розмаїття, а не розвитку етнічного сепаратизму з виходом його на політичний рівень. Нагальною проблемою є подолання культурно-історичної різнорідності регіонів України. Ці історичні відмінності, як свідчать сучасні соціологічні дослідження, найреальніше виявляються в геополітичних, етнокультурних та релігійних орієнтаціях.

У західних областях більше розвинена психологія індивідуального господарювання і підприємництва, більшою мірою поширені західноєвропейські політичні й культурні орієнтації, підкріплені сімейно-родинними зв’язками. Значну частину етнічного складу становлять західні слов’яни. Оскільки ця частина України тривалий час входила до складу інших держав, то внаслідок прагнення до самозбереження у цих етносів історично склалися найміцніші традиції консолідації на національному ґрунті.

Центральна й Південно-Східна Україна є історично основними регіонами розселення українського етносу, який найменше «розбавлений» інонаціональними елементами. Переважає сільське населення колгоспного типу. Міста, які останніми десятиріччями різко розрослися за рахунок мігрантів із села, мають значний прошарок людей з близькою до селянської психологією. Традиції приватного підприємства значною мірою стерті післяреволюційними перетвореннями, тому ідеї ринкової економіки сприймаються тут обережно, з пересторогою. Існують давні й широкі економічні, культурні та сімейно-родинні зв’язки з Росією та Білоруссю.

Особливою етнонаціональною специфікою відзначаються Крим та Південно-Східний регіон. Останній — традиційно промислова зона країни, де переважають політичні та соціально-економічні цінності робітничого класу. Етнічний склад населення найбільш різноманітний порівняно з рештою території України. Поряд з українцями — великий відсоток росіян та представників південних народів. Населення переважно російськомовне з традиційною історичною, економічною, культурною та сімейно-родинною орієнтацією на Росію.

Регіональна специфіка України визначається ще й тим, що основний економічний потенціал країни зосереджений у східному і південному регіонах, де історично домінує російська мова і культура, порівняно з переважно україномовними центральними і майже суцільно україномовними західними територіями.

Історичними причинами цього є зосередження на Сході та Півдні України основних корисних копалин держави та родючих чорноземів і, як наслідок, концентрація виробничих, фінансових та людських ресурсів. Сьогоднішніми причинами — переважаюче інвестування виробництв, які є конкурентоспроможними на світовому ринку. «Донецькі», «луганські», «дніпропетровські», «київська група» — звичні назви для визначення різних центрів впливу і концентрації капіталів. У результаті східні та південні регіони розвиваються як донорські, інші є депресивними. Ці обставини не можуть не усвідомлюватися населенням та регіональними елітами, а також штучно активізуватися деякими політичними силами, які «працюють» на етнічному полі.

На нашу думку, проблема полягає не стільки у «вписуванні» в українську політичну націю різних етнічних компонентів (чого так дехто боїться), скільки у консолідації в єдину національну спільність історично сформованих регіональних співтовариств. Якщо ці співтовариства мають чітко виражений етнічний характер та економічно незалежні, то існує небезпека їх політизації та трансформації у бік войовничого сепаратизму з усіма можливими наслідками, прикладів чого існує чимало — Країна Басків в Іспанії, Еритрея в Ефіопії тощо.

Причому для консолідації етносів необхідно «зняти» етнічну специфіку регіонів як чинник розвитку регіонального сепаратизму, найбільш наочним прикладом чого є кримська ситуація. Зняття міжетнічного напруження в Криму можливе лише за умов соціально-політичного та економічного розвитку регіону. При цьому має активніше відбуватися інтегрування кримських татар у регіональне співтовариство. За наявності у різних регіонів специфічних інтересів присутність у деяких з них компактних і до того ж чисельно помітних етногруп надає етнополітичним відносинам в Україні доволі виразного регіонального характеру.

На етнополітичній мапі держави вирізняються так звані «проблемні регіони», які є або зосередженням складного комплексу міжетнічних відносин, або самі виступають ініціаторами постановки гострих питань, позиція по яких різних етнополітичних суб’єктів виявляється суперечливою, а часом і непримиренною. Одне з таких питань — межі повноважень регіонів щодо контролю політичної й соціально-економічної ситуації на місцях та право «делегувати» своїх представників до вищих органів державної влади, що в деяких засобах масової інформації дістало назву кланового принципу формування цих органів.

Проте усвідомлення населенням України найважливіших питань суспільного розвитку все ж таки має позитивну динаміку. Передусім це підтримка громадянами незалежності України та ставлення громадян України до її незалежності за ці роки характеризувалося стабільністю переважання чисельності прихильників незалежності над противниками, хоча й за істотного коливання кількісного співвідношення їх.

Ще одним знаковим феноменом суспільної свідомості є ставлення населення України до української мови, яка є важливим чинником формування української політичної нації. Бо етнічний грек, попри те, що він живе в Україні, все ж залишається носієм грецької культури, росіянин — російської, поляк — польської, угорець — угорської тощо. Проте саме українське середовище — не лише культурне чи соціальне, а навіть природа, клімат, ландшафт — накладає відбиток на етнічність і мову меншин.

Проте незважаючи на позитивну динаміку ціннісних орієнтацій населення України, масова свідомість її громадян залишається суперечливою і амбівалентною. Тому на даному етапі розвитку українського суспільства єдино можливим принципом функціонування та розвитку української політичної нації може бути не сутнісний принцип націєтворення «хто ми?», а скоріше функціональний — «що нас поєднує і як ми вирішуємо загальні соціальні проблеми?». Формулою динамічного розвитку сучасної політичної нації є органічне поєднання досконалих механізмів етнокультурного відтворення та своєчасного, в інтересах всіх громадян країни, вирішення політичних і соціально-економічних проблем.

У зв’язку з викладеним вище хотілося б звернути увагу на міфологему про реакційний націоналізм більшості посткомуністичних національно-державних утворень і прогресивний «захисний» націоналізм етнічних меншостей. В українському випадку все виявляється навпаки. Частина громадян ідентифікують себе українцями і є носіями українських традицій і цінностей, частина — і це майже половина населення, дотепер є носіями радянських традицій і цінностей, що далекі від автентичної української культури. Значна частина громадян вважає себе росіянами.

Один з вагомих факторів, з огляду на який, можливо, і не слід драматизувати проблеми етнонаціонального розвитку України, — це необхідність історично тривалого процесу формування політичної (а не тільки етнічної) нації і утвердження концепції свідомого громадянства. Наприклад, у Франції, що вважається класичним зразком політичної нації, процес формування єдиної французької громадянської ідентичності тривав майже два сторіччя і, відповідно до висновків авторитетного дослідження М.Вебера [10], не завершився майже до кінця XIX ст. Що ж тут говорити про новітню історію України з її нерозвиненою державницькою традицією (а отже, історично-державницькою ідентичністю) і з традиційно пануючим етнокультурним розумінням нації, процес формування якої, до того ж, усе ще продовжується.


Джерела.

  1. Національний склад населення України та його мовні ознаки: За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року.— К.: Держкомстат, 2003.— С. 7–8.

  2. Wallace C. Xenophobia in Post-communist Europe.— Glasgow, 1999. — P. 19.

  3. Головаха Е. Чужие // Кіевскій телеграфъ.— 2001.— 2–8 июля.

  4. Степаненко В. Этнос-демос-полис: этнополитические проблемы социетальной трансформации в Украине // Социология: теория, методы, маркетинг.— 2002.

    • № 2.— С. 112.

  5. Варналій З., Павлюк А., Шевченко О. Стратегія подолання диспропорцій у розвитку регіонів // Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки.— К.: НІСД, 2003.— С. 158.

  6. Хмелько В. Макросоціальні зміни в українському суспільстві за роки незалежності // Соціологія: теорія, методи, маркетинг.— 2003. — № 1.— С. 18–19.

  7. Там само.— С. 21–22.

  8. Bremer J. The Politics of Ethnicity; Russian in the New Ukraine // Europe-Asia Studies.— 1994. — Vol. 46‚ № 2. — Р. 261–283.

  9. Рябчук М. Росіяни в Україні з погляду американського соціолога // Схід.— 1996. — № 2. — С. 29–33.

  10. Weber E. Peasants into Frenchmen: The Modernization of Rural France, 1870–1914. — Stanford, 1976.



УДК329.78

Тенденції розвитку молодіжного

руху в Україні в умовах сучасної політичної кризи

Tendencies of the development of the

youth movement in Ukraine at conditions

of the modern political crisis
Плакіда Роман Миколайович,

аспірант Маріупольського державного

гуманітарного університету
Це дослідження присвячене аналізу сучасних тенденцій розвитку українського молодіжного руху в новітніх умовах становлення української державності. Розглянуто вплив останніх подій, пов’язаних з боротьбою провідних політичних сил країни за владу, на процес організаційного оформлення молодіжного руху в Україні. Відзначено амбівалентний, діалектичний характер цього процесу.

This investigation is devoted to analysis modern trends of development of the Ukrainian youth movement at the latest conditions of the formation Ukrainian state. It’s considered influence the last events, connected with struggle of leading political parties of the country for power, on process of the organizing shaping of the youth movement in Ukraine. It’s noted dialectical nature of this process.

На сучасному етапу свого розвитку українська держава переживає добу політичної кризи, що обумовлена гострою боротьбою основних політичних сил України, яка розгорнулась після подій Померанчової революції підчас парламентських виборів 2006 р. та загострилася усередині Верховної Ради V скликання, з’явившись причиною дострокових парламентських виборів 2007 р. Конфлікт як всередині виконавчої влади (між Президентом України та Прем’єр-міністром), так і між виконавчою та законотворчою гілками влади, посилений зростаючою конфронтацією найвпливовіших українських партій (Партії регіонів, Блока Юлії Тимошенко, Народного Союзу Наша Україна), мав, на наш погляд, негативні наслідки для стабілізації політичної ситуації в країні, нормалізації суспільно-політичних відносин, що є необхідною умовою для ефективного функціонування та розвитку будь-якого (у тому числі й молодіжного) суспільного руху.

У ході передвиборчої кампанії партії-супротивники у якості агітації часто використовували критику діяльності своїх опонентів, характеризуючи їх за кольором партійної символіки, апелюючи до суспільної думки з закликом оцінити як при “нас” було гарне, а при “них” було погано. Подібний, культивований різними політичними силами поділ на “наших” і “ваших”, на “померанчових” та “біло-блакитних”, не дає можливості оформитися єдиній загальнодержавній ідеології, яка б могла поєднати основну масу молодих людей навколо ідеї необхідності активної гражданської позиції з метою “розбудови” української держави, з’явитися основою ідеологічної платформи для формування впливових молодіжних організації.

Політична нестабільність, властива сучасному періоду розвитку Української держави, супроводжується економічною кризою, яка, в свою чергу, ускладнює процес становлення активного молодіжного руху в країні, оскільки “внаслідок складних суспільно-політичних подій та в процесі подолання економічної кризи багато молодіжних організацій морганалізовані соціальними, економічними і політичними системами” [1, 70].

Сучасне тяжке соціально-економічне положення молодих людей призвело до того, що молодь змушена все більш піклуватися про власний матеріальний добробут, а не про високі, важко досяжні ідеали української державності. Крім того, сучасні політологи відмічають, що “відсутність ідеологічно–світоглядної концептуальної побудови…зумовлює…поширення в молодіжному середовищі установок на індивідуальні схеми виживання – вирішувати свої життєві проблеми особистою підприємницькою активністю…” [2, 26].

Згідно з нашою точкою зору, характерні для сучасного періоду розвитку української держави складні політичні та економічні обставини, криза, що охопила усі основні сфери життєдіяльності українського суспільства, з’явились причиною деяких тенденцій, властивих новітньому періоду (2005-2007 рр.) розвитку молодіжного руху в Україні.

З одного боку, сучасні реалії життєдіяльності українського суспільства сприяли відходу основної частини молоді, змушеної більш інтенсивно здобувати засоби існування, від активної суспільно-політичної діяльності. Політична нестабільність, часта зміна урядів, гостра, безкомпромісна боротьба провідних політичних сил країни, яка ведеться з використанням різноманітних, навіть незаконних, засобів, спричинили поширення серед молоді настроїв розчарування, багато в чому зумовили недовіру молодих людей до органів влади, що не здатні закликати політичні сили до діалогу з метою подолання кризових явищ в житті суспільства. Вказані процеси, на нашу думку, стримують розвиток молодіжного руху на даному етапі його організаційного оформлення.

Ці обставини зумовили, на наш погляд, зміну напрямку активності молодіжних об’єднань з політичної діяльності, яскравим проявом якої була участь молоді у подіях Померанчової революції, в бік соціально корисної роботи, зорієнтованої, перше за все, на вирішення актуальних соціальних, матеріальних, професійних, освітніх та інших проблем молоді, а також на задоволення культурних та творчих потреб молодих людей. Серед різноманітних функцій молодіжних формувань пріоритетною стає соціально-захісна.

З іншого боку, політична боротьба, невільними учасниками якої є об’єднання молоді, не тільки сприяють відстороненню молодого покоління від активної участі в політичному житті, але й формують навики політичної поведінки; вдосконалюють політичні знання (для того щоб триматися на плаву активна молодь повинна вміти орієнтуватися у всіх хитросплетіннях української політики); викликає не тільки настрої апатії та пасивності, але й настрої протесту, що поволі зріють у молодіжному середовищі.

На нашу думку, сучасні молоді люди повинні усвідомити неефективність старої політичної системи, яка нездатна вирішити їхні проблеми, та можливості громадянського суспільства, створення якого призведе до позитивних здвигів у процесі дійсного вирішення молодіжних проблем. Молоді люди повинні також зрозуміти, що в умовах політичної кризи вони можуть розраховувати тільки на себе, що саме від кожного з них залежить не тільки власне майбутнє, але й прогресивний розвиток усього українського суспільства в демократичного напрямку.

На жаль, абсолютна більшість сучасної української молоді ще не повною мірою розуміє необхідність активної громадянської позиції та значення організованих молодіжних структур як посередників між державою та нею, як представників спільних інтересів, як найбільш дієвого засобу в справі вирішення різноманітних проблем молоді. Про це свідчать дані офіційної статистики, згідно з якими активними членами сучасного молодіжного руху в Україні станом на січень 2005 р. є 1-4 % молодих людей віком до 35 років [3, 120].

Таким чином, сучасний розвиток молодіжного руху в Україні має, на нашу думку, амбівалентний характер, що виражається у двох діалектично пов’язаних тенденціях. Сучасна політична криза, пов’язана с боротьбою провідних політичних сил країни, обумовила, з одного боку, поширення аполітичних настроїв в молодіжному середовищі, а, з іншого боку, спричинила активізацію пошуків молодими лідерами більш ефективної системи суспільно-політичного устрою, яка б відповідала сучасним умовам розвитку української держави. Активність більшості сучасних прогресивних молодіжних об’єднань спрямована на побудову громадянського суспільства європейського зразка, яке, на наш погляд, є найбільш адекватним сучасним реаліям життєдіяльності українського суспільства.

Література:

  1. Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні: Матеріали наук. – практ. конф. за міжнародною участю ( 30 травня 201 р., Київ) / Українська академія держ. управління при Президентові України / В. І. Луговий ( голов. ред.). – К.: Видавництво УАДУ, 2001. – 380с.

  2. Корнієвський О. І чи вже такі наші “діти нерозумні”? або деякі міркування щодо ідеологічного спрямування організованих молодіжних структур за сучасної доби //Розбудова держави. – 1996. - №2.

  3. Ярош Я. Б. Політична суб'єктність молодіжних об'єднань у державотворчих процесах України (період незалежності): Дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / Волинський держ. ун-т ім. Лесі Українки — Луцьк, 2005. — 214арк. — Бібліогр.: арк. 181-201.


УДК 330.34(477)

Этапы экономического прорыва

украины с помощью

стратегических приоритетов

STAGES of ECONOMIC BREAK

ukraine By means of STRATEGIC PRIORITIES
Шумейко Анна Игоревна

Донецкий юридический институт

Луганского государственного университета

Внутренних дел им Э.А. Дидоренко, курсант

Руководитель: к.э.н.

доц. Подмаркова И.П.
Статтю присвячено вирішенню проблем «економічного прориву» України шляхом підвищення її конкурентоздатності на внутрішньому та на світовому ринку, що дозволить підвищити рівень життя населення та ефективно інтегрувати Україну в світову економіку.

Clause is devoted to the decision of problems of " economic break " Ukraine by increase of its competitiveness on internal and in the world market that will allow to raise a standard of living of the population and effectively to integrate Ukraine into economic.
Наш нынешний мир условно разделён на два полюса: страны «золотого миллиарда» и периферия мирового хозяйства. Главной экономической причиной такого расслоения является тот факт, что развитые страны организовывают и поддерживают у себя наукоёмкое производство, интеллектуальные технологии и навязывают слаборазвитым странам неэквивалентный обмен и держат их в качестве сырьевого придатка.

Сегодня Украина рискует оказаться среди слаборазвитых стран. Чтобы этого не произошло, необходим, по большому счёту, стратегический, существенный прорыв прогресса в развитии экономики. О необходимости экономического прорыва Украины в последние годы говорят многие украинские политики: А. Кинах, Ю. Ехануров, Ю. Тимошенко, В. Янукович и др.

Для Украины на современном этапе необходимо создание динамичной, самодостаточной, многоукладной, социально ориентированной модели смешанной экономики с эффективным государственным регулированием на основе стратегических приоритетов внутренней и внешней политики Украины. Стратегия должна предусматривать стимулирование производственной деятельности и ограничение спекулятивного «посредничества», применение государственных регуляторов выведения экономики из «тени», социальную ориентацию экономики [1, c. 26].

Стратегия базируется на таких последовательных этапах.

1. Преодолеть кризис, стагнацию. При этом должны применяться протекционистские меры для защиты собственного производства и внутреннего рынка. Должно стимулироваться сельское хозяйство, лёгкая промышленность, создаваться транспортные коридоры. Должна укрощаться «теневая» экономика, её криминальные составляющие.

2. Возрождать разрушенную экономику, обновлять производственный потенциал страны, создавать самодостаточный внутренний рынок. Для этого нужно создать мощности в приоритетных отраслях, модернизировать производство, стимулировать при этом производительность труда, выпускать современную продукцию.

3. Структуризовать перестройку экономики, преобразовать её в мощную, гибкую, научно- технологическую, самодостаточную систему, с высокими экспортными возможностями, обеспечивающими активное вхождение в мировой рынок.

4. Курсировать выход экономики на уровень наиболее развитых стран – (на полюс «золотого миллиарда»). Достичь совокупного могущества, способного обеспечить товарное, финансовое, научно- технологическое, интеллектуальное и духовное влияние на весь остальной мир.

Все перечисленные этапы призваны повысить конкурентоспособность Украины на мировом рынке. Конкурентоспособность той или иной страны можно рассматривать как «сумму» международной конкурентоспособности национальных экспортеров.

По определению Европейской экономической комиссии ООН, для достижения высокого уровня конкурентоспособности должны выполняться следующие условия (или хотя бы часть из них): 1) экспортеры сохраняют и увеличивают свою долю на внешних рынках; 2) на продукцию с высокой добавленной стоимостью и современные технологии приходится постоянно растущая доля экспорта; 3) возрастает средняя удельная стоимость экспорта страны [2].

Существует более широкая трактовка понятия конкурентоспособности — как способности страны создать внутренние и внешние условия, дающие возможность ее бизнесу производить товары и услуги, выдерживающие испытание международными рынками, а ее населению — постоянно повышать доходы и качество жизни. То есть конкурентоспособность страны — это ее способность обеспечить устойчивый экономический рост.

Конкурентоспособность является одновременно и средством (где цель - повышение уровня жизни), и целью (только более конкурентоспособные страны имеют более высокий уровень жизни), что делает ее чрезвычайно привлекательной для использования в социально-экономической политике.

Очевидно, что некоторый потенциал и определенные ресурсы для экономического (конкурентного) прорыва в Украине есть. Его реализация может привести в течение 10-15 лет к ощутимому повышению уровня и качества жизни людей.

^ СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ:

  1. Балацкий Е.В. Мировая экономическая наука на современном этапе: кризис или прорыв? // Науковедение. - 2001. - № 2. - С. 25-45.

  2. Полунеев Ю. Технология экономического прорыва // Зеркало недели. – 2006. - № 41 (620). – 28 октября – 3 ноября.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

Похожие:

Секція 1 Роль політики в розробці та запровадженні інноваційних моделей розвитку iconСекція 1 Роль політики в розробці та запровадженні інноваційних моделей розвитку

Секція 1 Роль політики в розробці та запровадженні інноваційних моделей розвитку iconГлобализация как вариант социокультурного развития мира
Аналізується західна модель розвитку в області політики, економіки, освіти. Вона визначається як монологічний варіант розвитку, який...

Секція 1 Роль політики в розробці та запровадженні інноваційних моделей розвитку iconГолові Державної служби України з питань регуляторної політики та...
Голові Державної служби України з питань регуляторної політики та розвитку підприємництва п. Бродському М. Ю

Секція 1 Роль політики в розробці та запровадженні інноваційних моделей розвитку iconЗакон України від 05. 02. 1993 року №2998-хіі «Про сприяння соціальному...
Про першочергові заходи щодо реалізації державної молодіжної політики та підтримки молодіжних громадських організацій”, враховуючи...

Секція 1 Роль політики в розробці та запровадженні інноваційних моделей розвитку iconСпільна позиція українських екологічних громадських організацій стосовно...
Кожної країни світу, енергетична галузь є надзвичайно важливою для України, бо вона безпосередньо впливає як на стан розвитку народного...

Секція 1 Роль політики в розробці та запровадженні інноваційних моделей розвитку iconОсвіти державні цільові програми, зокрема Державну цільову соціальну...
Національна стратегія розвитку освіти в Україні на період до 2021 року (далі – Національна стратегія) на основі аналізу сучасного...

Секція 1 Роль політики в розробці та запровадженні інноваційних моделей розвитку icon[Законодавство України]
...

Секція 1 Роль політики в розробці та запровадженні інноваційних моделей розвитку iconМіністру економічного розвитку І торгівлі України
Народну депутату, заступнику голови комітету Верховної Ради України з питань економічної політики

Секція 1 Роль політики в розробці та запровадженні інноваційних моделей розвитку iconПротокол про наміри щодо реалізації Проекту міжнародної технічної допомоги
Едуарда Гурвіца, який діє на підставі Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі – «Реципієнт»), які в подальшому...

Секція 1 Роль політики в розробці та запровадженні інноваційних моделей розвитку iconРоль корпоративного сознания в трансформации идеологии
По-перше, це формування авторитету керівника І його провідної ролі в розробці стратегічних цілей корпорації. По-друге, розробка І...

Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Школьные материалы


При копировании материала укажите ссылку © 2013
контакты
uchebilka.ru
Главная страница


<