А. М. Дерибас Сборник статей и публикаций




НазваниеА. М. Дерибас Сборник статей и публикаций
страница8/15
Дата публикации27.02.2013
Размер2.57 Mb.
ТипСборник статей
uchebilka.ru > Литература > Сборник статей
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   15

Примітки
1. Див. Додаток 1.

2. Коцюбинський М.Твори: В 6 томах. - Київ, 1962. - Т.6. - С.27. Лист від 30/VIII (12/IX) 1906.

3. Там же. - С. 43. Лист від 19/II (4/III) 1907, до О.Луцького.

4. Єфремов С. Історія українського письменства. - 3-е вид. - Київ: Вік, 1917, - С. 444.

5. Книгарь . - 1918. - Липень. - № 11. - С. 676.

6. Жук М. Київ. Академія Мистецтва. - Рукопис, поч. 1950-х рр. - С. 6-7.

7. Див. Додаток 2. Подаємо список з деякими нашими коментарями та бібліографічними примітками.

8. Жук М. Замітки. (З блок-ноту), рукописний зошит. - С. 43. Авторська дата: “Чернигів, 1916 1/III”.

Додаток 1
Книги М.І.Жука
1. Жук Михайло. Ох: (Казка). - Чернигів: Друкарня Губ. Земства, 1908. - 32 с.; 21 х 13,7 см. Тираж не позначений.

Віршована казка. Примітка автора: “Мотив народньої казки”.
2. Жук Михайло. Ох: Казка. - Торонто Онт.: З інтернаціональної друкарні, без року. - 32 с.; 16,6 х 11,2. Тираж не позначений.

Єдиний відомий нам примірник книжки зберігається в Центральній науковій бібліотеці АН України.
3. Жук Михайло. Співи землі. - Чернигів: Друкарня Губ. Земства, 1912 .- 128 с.; 18 х 12,7 см. Тираж не позначений.

Збірка поезій. Обкладинка - за малюнком автора, цинкографія.
4. Жук Михайло. Правда та Неправда: Казка. - Чернигів: Видавниче т-во “Деснянські хвилі”, 1920. - 24 с.; 24 х 18, без обкл. Тираж 3000 прим.
5. Мігуелес О. [Жук М.]. Мефісто: Дія драматична. - Чернигів: Видання Губвідділу Наросвіти Чернигівщини. Секція видавнича, 1920.- 28 с., іл.; 23,6 х 15,9. 300 прим.

П’єса “на три дії” з передмовою автора. Обкладинка та численні віньєтки в тексті - ксілографії та ліногравюри автора.
6. Казки / Написав Михайло Жук . - Чернигів: Видання Губнаросвіти Чернигівщини. Секція видавнича, 1920. - 84 с., іл.; 23,2 х 16,6. 3000 прим.

Збірка з 12 казок та заключного вірша. Обкладинка, автопортрет та численні віньєтки в тексті - ксілографії та ліногравюри автора.
7. Казки / Написав Михайло Жук <... >

Подібна книга, повторний тираж 2000 прим.
8. Дрімайлики малайцям / Написав Михайло Жук. Книжка гравірована автором. - Чернигів: Пайова друкарня, 1923. - 16 с., іл.; 22,4 х 18,3. 1200 прим.

Дитяча книжка-картинка з віршованим текстом. Всі сторінки, ілюстрації та текст - ліногравюри.
9. Жук Мих. Годинник: Сценка-забава. - Київ: Державне видавництво України, 1926 - 24 с.; 24 х 27.

Дитяча п’єса з нотами. Музика К.Богуславського. Обкладинка худож. Б.Крюкова.
10. Прийшла зима / Написав Михайло Жук. - Одеса: Державне видавництво України, [1926]. - 16 с., іл.; 26,3 х 20,8. 5000 прим.

Дитяча книжка-картинка з віршованим текстом. Всі сторінки, ілюстрації та текст - ліногравюри автора, обкладинка - літографія.
11. Жук Мих. Годинник: Сценка-забава. - Видання друге. - Київ: Державне видавництво України, 1928. - 24 с., іл.; 23 х 26,5. 10000 прим.


Примітка.
В деяких виданнях (наприклад: Українські письменники Біобібліографічний словник. Т.4. - Київ, 1965) книги М.Жука описані не всі та з помилками. В деяких журнальних та газетних статтях дається помилкова інформація про існування таких книжок М.Жука як “Таргани”, “Зайчик”, “Дітям України” та ін., які не були видані та існують тільки в рукописах.

Додаток 2
М.Жук Примітки публікаторів

Зміст книжки” Дата рукопису Надруковано
1. Тільки встати... 7.VIII.1913 ЛНВ, 1914, березень,

квітень

2. Оля 28.V.1914 Не опубліковано

3. Мені казали:

“Ще молодий!” 1906 ЛНВ, 1906, жовтень

4. З наказу губер-

натора 30.V.1911 Не опубліковано

5. Дора 1905 ЛНВ, 1907, липень

6. Писменник 6.X.1913 Дзвін, 1914, № 4

7. Вона 14.III.1908 ЛНВ, 1909, вересень

8. Очі 21.VIII.1915 Голод: Літ. збірка, 1921

9. Сни провінції без дати Не опубліковано

10. Дійсність і мрія 6.VI.1915 Музагет, 1919, № 1-3 -

“Етюд”, пізніше

перероблено й

доповнено

11. Невідома 26.VII.1916 Не опубліковано

12. Смуток без дати Музагет, 1919, № 1-3. -

Передруковано: Молода

гвардія, 1987, 23 грудня.

Після 1919 перероблено

й розширено вдвічі,

не опубліковано

13. Геній 1910 Не опубліковано

14. Двое 2.XI.1911 Не опубліковано

15. Бабуся без дати Не опубліковано

16. Травень два вар.:

1914, літом

23.VI.1918 Не опубліковані

17. Легенда [п’єса] 12.VII.1918 Шлях, 1918, № 9


М.І.ЖУК
Замітки з блок-ноту”, “Листки календаря”1
Я йду по життьовій дорозі самотою... Зустрічаю людей і знайомих і незнайомих, а вони кидають у мою душу квіти... Свої і чужі мені однаково незрозумілії: стілько таємниці криють ті хвилини, коли вони мовчать, що я почуваю себе серед якоїсь чудодійної казки. Злі і добрі - однаково дивлятся на мене, однаково одривають квітку хвилевого погляду, щоб кинути мені на спомин.Часом ласкаво усьміхнутся, часом байдужно, наче муха, сядуть на струну моєї вразливости, часом щось загадкове кинуть у мою істоту... Сині, сірі, чорні, карі, - цілі маси одмін коліру і настроїв. Я роблю собі з них букети - чудові квіти людської душі - і дивлюся і вони на мене дивлются.

[Недатовано, 1900-і рр.]

***

Коли б мене попрохали розповісти цілий день, т. є всі події дня зі всіма подробицями, то я не міг би нічого росказати. Я б нічого не міг знайти цікавого для стороннього слухача, бо все, що пройшло, не дало б мені ніякого матерьялу для фантазії, а хіба ж можна щось розповідати без неї. Але пережити такий день - се так важко, наче зробити нудну, нервуючу роботу. Ціла маса дрібязкових деталів, сила маленьких образ, величезний натовп ріжноманітних думок і головне порожнеча. Порожнеча од самого ранку до далекого вечора, до нудної і довгої ночі.

30/IX[1914]

***

Давить. Вся та людська глупота, все те, що люде звуть “характером”, - все викликає тільки огиду і непереможну втому. “Ти без характеру” - кажуть тобі. Повстає образа в душі за себе, повстає збуджений, киненим словом, лютий звір і хочется протестувати, виявити той “характер”. Спочатку, звичайно, бажання бути грубим, потому уже більше тонка риса - підкорити других, зробити їх рабами свого, може й безглуздого, Я і вічно ступати серед перестраху інших. Постійно боротися з обмеженим поглядом людей до того, поки сам не втратиш нитку живої думки. Доводити іншим те, що тобі давно відомо - значить самому стати на мертву лінію, кружляти в зачарованому колесі якоїсь кабалістики. Та й чи варта та сама перемога мого Я над другими, коли загрожує втратою ширшого світогляду, заміною дісного життя на підтримання власного авторітету перед дурнями. Хіба мені не все одно якої думки про мене цілі плеяди ідіотів? Вони лізуть в моє життя, як докучливі мухи, але це не значить, що я повинен тільки те й робити, що ганятися за ними з хлопушкою. Не варто витрачати стільки енергії на ту хвилину спокою, яку можна віднести - звичайно відносно, - коли перебєш ту настерну тварину. Краще раз і назавсігди постановити, що вони мене не обходять, прийняти радикальні способи, обплутати ті частини тіла, куди вони можуть доступити і йти своєю дорогою дальше, все дальше, до мети власного задоволення. Тільки особисте щастя дасть те саме і другим, а не те, що праця для другого. Для другого - се лиш дрібязкова філянтропія, половинчата і нещіра робота. Для себе - це є все. Що буде зроблено гарного для себе, те дасть і будучому для всіх богато. “Ганчірка” - скажуть тобі. Яке мені діло до того, що ви бачите і яку назву даєте тому виглядови. Я вас не чую, я не хочу чути, я не повинен чути, коли бажаю хоч трохи зберігти роботу свого розуму і свого розвитку на протязі хвилевого людського істнування.

1915 14/III Чернигів

***

11/III 1916. Київ

Кучугури брудного снігу, який посколювали з бруків, обсіли боки вулиць. Весна дихає свіжим подихом і потроху розтоплює той сніг. Він смердить, забиває легені своїм гноюватим духом і розповсюджує заразу на всі боки. Немає куди тікати - доми, доми, як величезні скелі обсіли всю місцевість. Здаєтся, що великого зусилля треба було людям, щоб поміж тими домами-скелями попрорізувати маленьки пояски вулиць. Синам природи немає тут мійсця. От справжній дикий каштан, старий, але який він мізерний серед подвірря колодязя з семиповерховим зростом. Такий маленький, як ті квітки, що ми держимо у хаті зимою. Як на сміх ще біля самого стовбура поскладано шальовошні паки для якогось краму. І вони значніще виглядають своїм мертвим жовтясто білим тоном за сіру, голу кору дерева старого каштана. Видно, правда, шматочок справжнього весняного неба, який нагадує щось надмірно чорне, але там... Так як на старих іконах, де живе тіло природи заняте сухою темною плямою змертвілої людини. В хаті ти не на самоті - тобі над головою ходять, ти над чиєюсь головою ляпаєш ногами. Вгорі учителька співу сама змучуєтся і другого змучує направляючи голоса. Їй треба неодмінну

[Авторський текст не закінчено]

***

Така весна, така, що годі кращу уявити. Після дощу теплий вечір, сяють зорі, а найбільше вічірня - велика і радісна, як тремтяча квітка. Вся природа дихає справжнім віддихом живої істоти. Повітря пересичене почуттям принадної сили, яка горить фосфоричним полиском; тонкими нитками того блиску, як нервами, обплутана земля. Хмари осіли до обрію і, як лукава брівка, там од часу до часу підморгує вогником блискавки. Пахне, пянить цвітом... Як в такі моменти хочется кохати, кохати до забуття. Всюди бачиш миле личко, неясні форми постави, почуваєш рухи і шепіт... Очі, богато очей, затягнених туманом мрійности з іскоркою бажання. І солодка утома вяже тіло шовковим сповитком.

Київ, 1916 3/V

***

Я, мов на кладовищу, серед конторських столів. Чимала хата, наповнена останнім соняшним промінням літа; у вікна дивляться верхи зелених дерев, червоний будинок університету, а праворуч золоті бані Володимирського собору.2 В одчинені вікна залітає маса звуків, а серед них один настерний і нестерпучий, що б’є по нервах - се вигуки салдатської пісні. З різким присвистом і з конячим рітмом. Переривається, Слава тобі Боже, але намісць його сухий дріб тарабану - ще гірше! Здалека свистять паровики на залізниці; ляпають підковами коні по бруку і чути ще якісь дитячі голоси. Найбільше мене нервує, звичайно, пісня. Живо встає та маса безглуздя, що живе серед людей - се потреба війни і салдатської сили. По що? Невже можна так серьозно видноситись до сього? Серьозно носити якісь бразкальця на ногах, довгі ножі при боку, великі рушниці з колючими верхами і ними вбивати людей? Це якийсь сон, кошмар, божевілля! Але це робится і на жаль робиться серед всього людства серьозно. Все потоптано воєнним чоботом, нароблено з здорових і сильних людей маси калік: сліпих, безногих, ревматичних, божевільних, сифилітиків, стовбнякуватих, припадошних, сухотників, сердечно хворих, безруких, та хіба можна все вирахувати, що дає війна що дня на протязі такого часу, як вона істнує.

(Літо 1916 року. Київ)
***

Дивним спокоєм впливають гармонійні лінії на людину. Творити такі лінії є найвищим щастям, оживлювати мертву поверхню полотна чи паперу і надавати їм форми своєї ідеї - се те найвище, що може людина досягнути в своєму життю. Зафіксувати шматок природи, вираз людського обличчя або цілу, роками вистраждану думку, - що ж більше?

Бачити на те, щоб перетворивши, віддати у досконалій формі критичну есенцію внутрішнього переживання - завдання тих ліній. Зробити вічним те, що так швидко вмирає, і дати зразок душі, яка зросла серед красот природи, напоєна її чарами. Навчити сумувати за красою, навчити лагідности людину, звязати мову у букет прекрасних квіток, щоб вона так само пахла, як пахтять квіти у ранішні і вечірні сутінки. Лініями, як шовковою сіткою обплутати людину, лініями примусити бути уважними і спостережливими, лініями навчити не зносити хаотичности і безладу, того випадкового, що вічно блукає серед людської громади.

Київ, 1916 27/VI

***

Богато часу минає у людини зовсім по дурному, не так, як слід. Природа не марнує часу, природа йде своєю розумною дорогою і тільки назустріч радощам. Сонце не має смутку, а з сонцем не сумують і другі. Бувають похмурі дні, але вони, як одміна, вносять ліричну ріжноманітність, заспокоюють нерви, щоб можна було прийняти нову суму вражінь або пережити минуле на самоті. Тай в похмурости природи немає того гнітучого смутку, який живе серед людей. Ідея спільности вкрадена людьми у природи, але людська спілка далека од ідеалу: це є спільність примусова, а не така, яка витікає з гармонії. Спільність у природи є умова данного моменту, а все інше - повна індивідуальна воля. Люде ж прихиляють до спільности все, а перш од усього намагаются обезличити всяку індівідуальність.

(Київ. Літом 1916 р.)
***

Немає сили ні про що думати. Все отупіло і розплилося в якусь масу - хаотичну і невиразну. Те, що люде звуть часом роботою утворено умисне штучно аби знищити всяку живу думку. Пишеш без кінця ті самі папери, нікому непотрібні, пишеш до того, що готовий після такої роботи пітти на найгірші річи, аби тільки позбавитись абсолютної глупоти. Я певний, що злочин має більше змісту, як нудна канцелярійна робота.

Київ, 1916 9/VI

***

24 янв. 1917. Київ

Нудно і одноманітно перейшов увесь день. Навіть не помітив змін погоди. Були думки, були бажання, але вони так само зникли, як і минуле кудись у безвість. Ті стрічи, які були з людьми, і ті люде з якими зустрічався - зробили вражіння теж чогось байдужного. Навіть трудно з ними починати було розмови. Були довгі перерви, в моменти яких ми почували, що хтось инший нам заважає і що його присутність буде фатальною для нас на увесь час нашої стрічи. З великою охотою прощалися, почуваючи, що скінчився важкий обовязок побачення. Характеристична риса - повна нещірість, робленість і бездушність. Вечер закінчив нудний день читанням газет - теж по більшости пустих. Мене сьмішить і досі телеграма з Іспанії, що край схвильований тим, що німці оголосили гостру блокаду, і що вивоз апельсинів з краю ставить їх у дуже скрутні умови. Може бути!
***

25 янв. 1917. Київ

Новий листок мого календаря. Без кінця падає дрібний сніг і щось є в тому містичного. Здаєтся, що він все може засипати, всіх утихомирити, надати усьому вигляд рівности і спокою. Та не так приймає то моє почуття. Якась тревога і жаль обхоплює душу. Я з чимсь не згожуюсь, моя гаряча кров протестує проти того настерного холоду, що залазить всюди. І думка мимоволі лютує проти вітру, який осипає лице пекуче-холодним пилом сухого снігу. Ніщо не цікавить. Жіночі обличчя почервоніли до неприємного червоно-фіолетового тону і відчуваєш, що мушкули затверділи і не можуть, як звичайно, давати тих одмін, що накладає що хвилини думка на зовнішні форми людського виду. Всі такі незграбні у теплий одежі, кудись поспішають непевним кроком, бо під ногами слизько.

Я не знаю куди мені подітися - одне бажання як найшвидче увійти до теплої хати і може заснути, може сісти у крісло, вставитися очима байдужно у просторінь і чекати поки сама думка згодится прийти у голову. - Яка завгодно - хіба не все одно. Без звязку, без цілі. Я не буду протестувати, бо утома перемогла мене і можуть входити думки самі дикі: я їм того не бороню. Я тільки боюся присутности людини: вона почне щось розпитувати, щось розповідати, почне рухатися, а мені того зараз непотрібно. Я хочу побути у владі повної прострації. Навіть в утомі можна знайти певну частину насолоди.

***

Коли питають: Який уряд кращий? - правий,чи лівий. Це питання подібне до того - яка рука у злодія краща - права, чи ліва. Про середину навіть смішно говорити.3

Черн. 1922 р. 29/VI4

***

29/XI 23 р.

Не люблю я північної зими. Коли в хаті тепло, а на дворі сніги та морози, то гарно. Але за те, коли в хаті немає чим пропалити, то настрій од холоду надзвичайно падає. Бідність на півночі робиться дуже нахабною. Вона скупчує людей по кутках, приводе з собою вохкість, хворобу. Вона ділить людей на ріжні табори, які гостро одмежовуються один од другого. Встає безпричинна ворожнеча, народжується злобливість, піднімає голову помста. Темно і холодно. Люде виринають зі своїх нор загорнені у що трапиться. На перехрестю стоїть п’яний чоловік і щось обмірковує. Він сильно п’яний, глупо, до нестями, як це може бути тільки тут, серед холоду. Вілізла з ближньої хати друга постава і кудись поспішає. Завернула за ріжок.

- Гей, почекай, - гукає той, що на перехрестю.

Постава - ніякої уваги.

- А, що б... і в повітрі бренить шалена лайка.

- Ти що? - злобно шипить постава, що повернулася назад.

- Як мені трапити на таку-то вулицю, змішується п’яний. Ще щось балакає і як у бруді, брьохається серед паганих слів, які так і льються з його язика.

Група хлопчуків - іде валкою і на все співає непристойні пісні. А зверху темно і холодно.

Постава повернулася і зникла серед пітьми. Той, що на перехрестю остаточно загруз серед бруду власних слів. Холодно, темно. Не люблю північної зими!
***

2/XII 23 р.

Розглядаючи світ звірячий, та світ людини приходиш до дуже невеселих висновків з приводу, ніби то найвищої істоти на землі. Закони одних і других настільки не схожі і настільки закон звірини вищий, що втрачаєш не тільки повагу до себе, а втрачаєш просто рівновагу в життю. Та дрібочка всеобхоплюючої краси, що створила людина - гине у масі бруду, неохайности, жорстокости; жорстокости сліпої, нічим не виправданої.

***

Чернигів, 1924 28/VII

Так нестерпуче хочеться спати. Як би змога, то впав би і заснув, як той велет у казці на добу, на дві, на три. Навіть не тішить природа, багатство фарб і музичність звуків. Все одно те не для мене. За вікнами пливуть хмари, як білі вітрила далекіх кораблів на синьому тлі безмежного повітряного океану. Пливуть десь у гору і гинуть там, де вже я не можу бачити, за стельою моєї службової клітки.5 Густо-зелене, лапчасте листя каштану за вікном застигло, як замуроване. Рийська яблуня червоніє аксамитним овочом, а з нею аж чорна акація залягла своїм тілом.

А тут стіни, шафи, папери... І люде, як стіни, шафи й папери... І повітря застоєне, як давня свячена вода у пляшці, а в ньому божевільно стрибають звуки ундервуда. Наче клацає зубами хворе щеня... змовкне на момент, а там знову трах-тах-тах, тах-тах! І знову так само.

Приходять люде з волі та приносять з собою запах свіжого повітря в одежі, приносять світлі очі та веселу усьмішку і дивуєшся - де вони те взяли... невже там, за стінами службової вязниці? Навже воно там є і полишилося, як тисячі віків тому.

Знову натискає на потилицю, очі невблаганно заплющуються, підлога хитається під ногами.

- Що? На яку, питаєте, посаду призначений Кандзюба. Добре... трохи пізніше...

Згадується ранок, базарь, до хідника поставлені в ряд конячі лоби такі сумні, такі позбавлені думки, як це буває з худобою, коли нею керує людина. Таку силу зневіри, тупости та байдужности могла придбати тварина тільки з допомогою людини. Хитнулася підлога, заплющились на момент очі, знову картина: салдат, вартовий. Туди й назад... Стук, стук! - рушницею об хідник. Позіхає. В’яло рухаються ноги, як пуди тягне за собою... Цок-цок! - довго розглядає затвор у рушниці і знову пуди, а не ноги пересовує туди й назад.

Якась фатальна доля зробила з людини маріонетку. Стук, стук, - рушницею об хідник... “Зайди з пратувару, гаварять тобі” - цок, цок! - ляскає затвором рушниці.

Вже всі його поминають і знову пуди тягає салдат - туди й назад. Стільки байдужности, тупости, знеохоти виявляє його постава. Позіхає.

Хитнулася несподівано підлога, на момент зникло все, я заснув... Це тривало не більше кількох коротеньких секунд, але сон був справжній, глибокий.

Що? - знову та біла вязниця, той мурований льох, де гинуть люде, замуровані людьми на довгі роки, часто на все життя.

І чим воно краще за справжню вязницю? Чим краще! Ніхто не чує того, як жахливо кричить душа людини. Гей, сто лихіх на вашу голову, що створили такі форми людського побуту!

Хто дав право насміхатися над людиною Вам, тим, що звуться урядами всього світу. Невже вам ніколи й ніхто не скаже, що ви просто шахраї, нездари, мерзотники. Кому потрібні ваші мудрі мішки канцелярії з висмоктаними подобами людини, кому потрібні ваші ножі, гармати, тюрми, маніфести. декрети, медалі, подяки, увесь той груз, яким ви обдаровуєте людськість?

Ви так дорого коштуєте людині, а так сієте зло, гидоту, тупість, байдужність, зневіру.

Ваші установи - доми шалених мук, яких не могла вигадати ніяка інквізіція.

Бо інквізіція була жахлива хвиля, але ж настільки безглузда, що мусіла впасти, а ваше - жахлива сістема, розрахована на віки.

Так нестерпуче хочеться спати. Як би змога, то впав би і заснув, як той велет у казці на добу, на дві, на три.

***

Кажуть, добро настало. А в чому те добро? Що дня комісарша за стінкою інтернаціонал грає, а потому чижика. По між тим і другим ідуть якісь дешеві шантанні пісеньки. І піаніно у комісара чуже: з музичної школи взято. А от ранійше тут же, за стінкою, урядовець жив: Боже царя співали і також чижика грали і шантанні мотиви були. А от добра ніколи не було. Звичайно, того загального добра, про яке так давно люде мріють. От вам приклад справжнього добра: взяли ви служницю. Держава і каже: користаєшся чужою працею, то заплати податок. А ще заплати гроші найнятій, нагодуй, одягни, дай теплий куток, а то покине. А заслабне, то ляже оберемком вам на клопіт. Ви також на службі (на державній). Вас також найняли, але... хата, де ви працюєте, не палена, платні не стає на годівлю, а як заслабнете, то лежіть собі дома, а начальству ще посвідку од лікаря дайте, що ви дійсно слабі, бо Вас викинуть на вулицю. І за те, що ви наймит од податку установа звільняється. Може так і добре.

Нігілізмом віє од вас...

Може бути. Тільки я не розумію. Життя людського не можу зрозуміти. Всі на добро працюють, а кривда виходить. І хотів би я побачити такий куток, де б не було потрібним тюрми, поліції, чи міліції, де б збройні люде не ходили і не водили б беззбройних. От так іде собі ватага людей, а навколо їх з рушницями і ножами і це прилюдно і не сором... Не можу я цього зрозуміти... не годен. Може їх треба лікувати, а не з ножами водити. От же кажуть зараз, що Уайльда треба було лікувати за гомосексуалізм, а уряд англії його до редігської тюрми запакував. Урядові ліки. Може бути... Нігілізм, анархізм. Діло не в назвах. Од них нічого не прояснюється. Тільки так гидко жити.

[Недатовано, поч. 1920-х рр.]

***

Час на Україні, як всім відомо, міцно і добре спав. Коли прокидався, то для цього не мав ніякого пляну, а просто вставав, бо ранок. В зимку пізнійше, а в літку ранійше тому, що просто мухи докучали. У вечері лягав так само без пляну і без справоздання за минулий день. Зривав календарний листик, ішов з ним, куди слід (так уже шлунок призвичаївся), потому роздягався, голосно сякав носа і клався на правий бік, добре підкопавшись плечем у подушку. Руки складав під ковдрою навхрест, скручував дві величезні дулі, думаючи: “Одну землі, а другу небові”, і засинав. Їздив час на волах, не хапаючись. Закурить люльку, скаже: - “Гей, мої сиві!” і пішли крутогорі. Люде, озираючись на свій Час, теж не хапалися. Жили собі у свою насолоду. Встануть, підуть на службу, з охотою привитаються до знайомих, з неохотою виконають частину обовязків і сердито дивляться на годинника, що так повільно лізе від 10 до 4. Тоді машина Часу їм не подобається: вони почувають, що муляє культура страшенно. Як би спитали: де саме муляє, то вони б і не сказали. А от муляє та й годі.

Мудрійші згадували історію і з насолодою зітхали за тими часами, коли не було машини, що позначала рух часу.

[Недатовано, 1920-і рр.]


***

Ми балакаємо “популярно” і думаємо “популярно” і пишемо “популярно”. А от переживаємо далеко “не популярно”. Через те немає на наший мові тих слів, що сказати наші переживання.
Як часто люде сумують, що у них немає театру, який би добре віддавав їм їхнє життя та їхні ідеали. Це смуток йолопів, які думають, що їхнє життя щось варте і їхні ідеали є конечною точкою людських бажань.
Тільки нахаби та жіноцтво - можуть користуватися послугами громадянського дзеркала, наприклад в загальній каюті пароплава або загальній залі кафе. Звичайна людина перед таким дзеркалом почуває себе ніяково і старається якось ухилитися од його нахабної послуги.
Дуже часто можна бачити у людей, як сучасне грубо переплуталось з минулим. Нафтові лямпи мають вкручені електричні і при тому порожній резервуар. Це мене так хвилює, що я не можу заспокоїтись і наливаю туди хоть щось, щоб утворити ілюзію поєднання.

[Недатовано, 1920-і рр.]

***

Стежки взяли й переплуталися. Там, де були баркани, що поділяли садиби, - отверто розперезалися двори. - Миршаві, занедбані, зі всім своїм убожеством: помийницями, виходками, забрудженими повітками. Все те міщанство, що назбиралося за довгі роки життя людини розгородилося, розщибнулося й отверто показало свою порожнечу. Зникла щоденна дбайлива рука, що так по-міщанському, але акуратно розподіляла свої куточки і вони зараз же почали загниватися, смердіти, виставляти свою вбогу конструкцію, як вихудла людина показує свої кістки. До загального вигляду приєднувалася й пожовкла трава, що добувала свої останні дні. Блукали садками невідомо чиї корови, кози, свині та кури... Люде йшли хто й куди як потрапить. Хто вулицею, а хто дворами, навпростець. Осіння вохкість з’їдала останню зелень. Чорну сітку поплели дерева на позеленілому тлі неба, а долом, під стовбурами, лежало листя, як погнута, поїдена іржою бляха. На дворі обляглася осінь, в подертій, рудій свитині, обляглася просто на землі, як безпритульна людина.

І тяжким настроєм віяло від тої постаті. Хтілося ридати, бо стискало груди... Хтілося впасти на ту ж землю, в яку з такою жадобою повпиналося коріння дерев. Впасти, злитися з перегноєм вікив, з розпадом матерії, щоб води роз’єднали частинки організмів, які складають живе тіло істоти.

З поля тягнули гави. Густими хмарами, як темним рядном, вкривали старі клени на мійських бульварах. Галасливі, турботні - вони вносили у вечірній смуток зловіщу трівогу. Вже заспокоїлись, вже тільки шарудять окремі виплески крил, а потому знову вся зграя вгорі, знову мотається рядно й сіє жахливий вереск, аж поки не впаде на чорну сітку верховіття. І доволі комусь затриматися під тими деревами, як він вже приносить до дому обгиджений капелюх та не менче загиджені рамена на зверхньому одягові.

Гави теж оселилися на бульварах з того часу, як переплуталися стежки. То вони гніздилися за містом, у лісочку, що звався “святе”, а тепер у місті, на старих кленах, на тополях, навіть у димарях будинків, які світять пусткою. Їхній галас б’є в напружені нерви, їхнє нахабство простягається до того, що не можна безпечно йти під яким будь деревом. Вони сідають на спини корів і висмикують з них шерсть собі на кубла. Вони є господарями того убожества й того безпритульного, що лежить на землі.

Промокле пальто, капелюх, наче дзбанок на голові, - такий твердий і холодний. На ногах чоботи, що пропускають вохкість. А в голові одна думка: як здобути на прожиток. Ор Степанович Павлович ніяк не може збагнути, чому так спорожніла голова. Колись в ній збиралося повно різних думок і на різні теми. Колись вона була, як справжнє житло діяльних істот, а тепер усе те кудись повтікало, а на місце вибувших прийшов один, розвалився на всю голову та як молотком вистукує одне й те саме: “як бути завтря”.

А хіба він знає, як йому завтря бути. Холод лізе від ніг аж на потилицю. Робиться моторошно, тіло скулюється. А тут ще ті постріли. Навіщо вони стріляють? Йому видається, що в цьому немає ніякої розумної потреби. Він ще здалека помічає постаті військових і вони йому такі прикрі, аж до фізичного болю. Ор Степанович, коли це можна, старається їх обминути. Йому видається, що навіть думати при них не можна нормально. На них повно зброї, вони, ці люде, такі широкі, що застеляють собою всю вулицю. Вони для нього просто невідомі істоти з якогось иншого світу. А хіба він знає з якого. Може ще з дикунських часів, може з тих часів, коли при зустрічи один з другим просто провалювали голови без усяких попереджень і розмов, воюючи один з другим, бо кожний кожному ворог. Тільки одне йому ясно, що він вперше зустрівся з ними віч-на-віч. Зустріч вийшла жахлива. Це не просто “салдатики”, про яких він знав у звичайному оточенню. А це нова, чинна істота, що позбавлена самої себе і залежить від когось там, зверху. Ремесло цієї істоти - вбивство. Для цього вона має повно куль на парусинових биндах, має останньої конструкції рушницю за плечима, має наган. має шаблю, має на поясі бомби. Крім того ця істота зараз надбала право на всю людність, на її життя та на її майно. Це Ор Степанович яскраво зрозумів ще тоді, коли був у Київі та коли вперше до нього прийшли з трусом німецьки салдати. Вони увійшли в помешкання так просто, як до себе в хату. Все перетрусили, викинули на людські очі брудну білизну і все те, чого він не бажав би так отверто навіть сам бачити. То були люде теж з рушницями, з наганами в залізних збанянах на голові. Ор Степанович стояв, як обпльований. Чемнісь, яка була йому звична, тільки на зверхности панувала. А в середині кипіла буря образи, безпорадности, безглуздя. Як свердлом крутило питання - “Як же тепер жити на людях?” Як можна після такої образи існувати, як можна себе вважати за людину, за істоту з розумом, з чимось вищим, з почуттям власної гідности. Як і кому відповісти, коли це дія того, чиє імя маса. Винуватого знайти не можна. Але сам вчинок настільки жахливий, що ні сонце, ні ночі, ні час його не змиють. По такому вчинкові людина стає інвалідом, тим моральним інвалідом, що вже йому немає місця серед людей здорових, серед нормального життя. І справді він відчув, що в дальшому життю він перетворився на інваліда. От так, на самоті, його обхоплював сором за себе й за людей. Він згадував своє приниження десятками, сотнями разів. Він згадував, як з приниження казав не те, що думав і робив не те, що казав. Пекучий сором виїдав йому нутро, але не ставало хоробрости, рішучости гостро крикнути уразникові, хоч може й в останнє, але крикнути. А уразники плодилися тисячами. Без ніякого заперечення, - вони лізли у всі кутки, терорізували все навколо, творили хаос безглуздя, чад, отруту, насильства й насильства без ліку, без межі. Очевидячки, коли б їх було спитати на віщо? - то вони й самі того не знали. Хороба війни втруїла їхне почуття, спантеличила всяке розуміння дозволеного й не дозволеного. Героем дня - стала озброєна людина, яка попередливо обезброювала инших, щоб творити маси підлоти, руйнації та приниження инчих. Це давало якусь насолоду, потішало грубий інстинкт, викликало насмішку таку, якої на забути ніколи, як бува лише у стихії, особливо у вогню, коли він блискає гострими зубами й сміється.

[Недатовано, Одеса, кінець 1920-х рр.]

***

Каждый день одно письмо. Всего одно письмо, не больше. Но это каждый день. Как листья улетают они, сорванные временем. Только одно письмо каждый день. Но дней прошло много, очень много, дней человеческой жизни. И это похоже на то, что листья облетают и дерево становится, как пустая рыбачья сеть при неудачном улове. Правда, сквозь петли ярко сверкает голубое небо, сверкает по весеннему, радостно. Но это не то. Это горсть драгоценных камней в то время, когда нужно во что бы то ни стало иметь пищу. В прошлом, вспоминаю, такие же весенние дни. Окно с решеткой - те же темные петли, а за ними такое же голубое небо. Нет, еще верхушки акаций. Целый день плывут белые облака, а вечером, в углу, где стоит параша, умирают последние лучи вечернего солнца. Так больно сжимается сердце, когда умирает этот последний, розовый отблеск дня. И умирает в таком месте, где по необходимости человек принужден отправлять свои нужды. Как теперь, так и тогда я не знал и не знаю, что накопили против меня. Чувство боли, обиды сжимало грудь. Все время звучал один мотив - За что? А дни приходили и проходили. Много их ушло весенних и нежных, знойных дней лета, когда я задыхался от спертого воздуха и обливался потом от жары. То же одиночество, та же тоска и то же умирание последних розовых лучей дня.6

[Недатовано, Одеса, 1950-і рр.]
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   15

Похожие:

А. М. Дерибас Сборник статей и публикаций iconСборник статей американських и украинских теоретиков
Социологическая теория сегодня. Сборник статей американських и украинских теоретиков / Под ред. В. Танчера // Национальная академия...

А. М. Дерибас Сборник статей и публикаций iconСовременное образование: научные подходы, опыт, проблемы, перспективы сборник научных статей
Сборник научных статей по итогам IX всероссийской научно-практической конференции с международным участием «Артемовские чтения» (16-17...

А. М. Дерибас Сборник статей и публикаций iconОбложка уда универсальная дезинтеграторная активация сборник научных статей
Уда. Универсальная дезинтеграторная активация. Сборник научных статей (1980 год, 112 страниц, 2000 экземпляров)

А. М. Дерибас Сборник статей и публикаций iconСборник статей участников планируется издать до проведения круглого...
Антропология права: философское и юридическое измерения (состояние, проблемы, перспективы)”

А. М. Дерибас Сборник статей и публикаций iconПравила представления рукописей статей в сборник научных трудов Донецкого...
Для публикации в сборнике подаются статьи, отражающие новые теоретические и практические результаты исследований в области машиностроения...

А. М. Дерибас Сборник статей и публикаций iconТребования к оформлению статей в Сборник научних трудов Полтнту
«Сборник научних трудов. Серия: отраслевое машиностроение, строительство» принимает в печать написанные специально для него оригинальные...

А. М. Дерибас Сборник статей и публикаций iconПравила оформления статей в межведомственный тематический научный...
Межведомственный тематический научный сборник «Ветеринарная медицина» включен в перечень специализированных изданий вак украины,...

А. М. Дерибас Сборник статей и публикаций icon-
Баскин Ю. А. История правовых политических учений: Сборник статей. Спб: Познание, 2000. – 254 с

А. М. Дерибас Сборник статей и публикаций icon-
Опубликовано в "Мальчики и девочки: реалии социализации. Сборник статей". – Екатеринбург: Изд-во Уральского ун-та, 2004. – 373 с....

А. М. Дерибас Сборник статей и публикаций iconСборник статей Составитель
Материалы данного сборника посвящены проблеме социально-психологической адаптации военнослужащих, уволенных из армии

Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Школьные материалы


При копировании материала укажите ссылку © 2013
контакты
uchebilka.ru
Главная страница


<