Що таке поведінка людини?




Скачать 196.01 Kb.
НазваниеЩо таке поведінка людини?
Дата публикации20.07.2013
Размер196.01 Kb.
ТипВопрос
uchebilka.ru > Право > Вопрос


П Л А Н

1. Дати загальну характеристику етапів розвитку юридичної психології 2
2. Що таке поведінка людини? Які властивості має злочинна поведінка? 9
3. З яких етапів складається злочинна поведінка? 10
Задача 13
Список літератури 14

1. Дати загальну характеристику етапів розвитку юридичної психології

Юридична психологія займає особливе місце в системі підготовки юриста. Вона дозволяє йому одержати знання й уміння, що дозволяють більш глибоко зрозуміти психологічні причини законослухняного і поводження, що відхиляється, формування правової психології населення і правосвідомості. Велика увага в юридичній психології приділяється аналізу правоохоронної діяльності й особистості працівників, що ведуть боротьбу з правопорушеннями. Тому можна сказати, що предметом юридичної психології є психологічні явища в сфері правозастосовчої діяльності або точніше психологічні особливості і закономірності психіки особистості і психології груп людей, діяльність яких зв'язана з нормотворчістю, нормозастосуванням і проходженням правовим нормам (чи порушенням норм права). Говорять більш коротко, що юридична психологія являє собою галузь науки, що вивчає закономірності і механізми психічної діяльності людей у сфері регульованих правом відносин.

Як більшість нових наук, що виникли на стику різних галузей людських знань, юридична психологія на перших етапах свого розвитку не мала самостійності і не мала у своєму розпорядженні спеціальні кадри вчених. Стосовні до цієї дисципліни питання намагалися вирішувати окремі психологи, юристи і навіть фахівці в інших галузях знань. Початковий етап розвитку зв'язаний з необхідністю звертання правових наук до психології для вирішення специфічних задач, які не могли бути вирішені традиційними методами правознавства. Юридична психологія, як і багато інших галузей психологічної науки, пройшла шлях від чисто умоглядних побудов до науково-експериментального дослідження.

Одним з перших авторів, що розглянув ряд судово-психологічних аспектів і ідею гуманізму, був М.М.Щербатов (1733—1790). У своїх працях він вимагав, щоб закони розроблялися з урахуванням індивідуальних особливостей особистості людини, один з перших підняв питання про умовно-дострокове звільнення від покарання. Він позитивно оцінював фактор праці в перевихованні злочинця.

Становлять інтерес і роботи І. Т. Посошкова (1652—1726), у яких давалися психологічні рекомендації щодо допиту обвинувачуваних і свідків, класифікація злочинців, зачіпалися і деякі інші питання.

Поширення ідеї виправлення і перевиховання злочинця змусило право звернутися до психології для наукового обґрунтування цих проблем. Над їхнім вирішенням на початку XIX ст. у Росії працювали В. К. Єлпатьєвський, П. Д. Лодій, Л. С. Гордієнко, Хр. Штельцер і ін.

Однак сама психологія, що носила в той час метафізичний, умоглядний характер, не могла навіть у союзі з карним правом розробити досить обґрунтовані критерії і методи вивчення людської особистості.

Значна кількість робіт з юридичної психології з'явилося в Росії в 3-й чверті XIX т. Це роботи І. С. Баршева «Погляд на науку карного законознавства», К. Я. Яновича-Яневського «Думки про карну юстицію з погляду психології і фізіології», А. У. Фрезі «Нарис судової психології», Л. Є. Владимирова «Психічні особливості злочинців по новітніх дослідженнях» і деякі інші.

У зазначених роботах висловлювалися ідеї чисто прагматичного використання психологічних знань у конкретній діяльності судових і слідчих органів. Так, І. С. Баршев, наприклад, писав, що якщо суддя не знає психології, те це буде «суд не над живими істотами, а над трупами».

У роботах німецьких учених І. Гофбауера «Психологія в її основних застосуваннях у судовому житті» (1808) і І. Фрідріха «Систематичний посібник із судової психології» (1835) зроблена спроба використовувати дані психології в розслідуванні злочинів.

Психологічні питання оцінки показань свідків займали і видатного французького вченого-математика Лапласа. У «Досвідах філософії теорії імовірностей», виданої у Франції в 1814 році (росіянин переклад — М., 1908), Лаплас розглядає імовірність показань свідків поряд з імовірністю винесення судових вироків, резолюцій на зборах і т.д., намагаючись дати їм оцінку в математичному обчисленні. Він вважав, що елементи імовірності того, що дане показання відповідає дійсності, складаються:

• з імовірностей самої події, про яке оповідає свідок;

• з імовірності чотирьох гіпотез у відношенні допитуваного:

а) свідок не помиляється і не бреше;

б) свідок бреше, але помиляється;

в) свідок не помиляється, але бреше;

г) свідок і бреше, і помиляється.

Лаплас розумів труднощі оцінки подібним чином правдивості чи хибності показань свідка через велике число обставин, що супроводжують факти, про які вони свідчать, але вважав, що суд у своїх судженнях також спираються не на математичну вірогідність, а лише на імовірність. Але проте схема Лапласа цікава як перша спроба створити наукову методику оцінки показань свідків.

Вивчення проблем судової психології довгий час далі цих перших спроб не йшло. В другій половині XIX століття не тільки успішний розвиток природничих наук, але і ріст злочинності у всіх головних капіталістичних країнах послужили поштовхом до подальшого пожвавлення і розширення судово-психологічних досліджень.

Кінець XIX і початок XX ст. зв'язані з інтенсивним розвитком психології, психіатрії і ряду юридичних дисциплін (у першу чергу — карного права). Ряд учених, що представляли ці науки в той період, займали прогресивні позиції (І. М. Сєченов, В. М. Бехтерев, С. С. Корсаків, В. П. Сербський, О. Ф. Коні й ін.).

Розвиток психології, психіатрії і права привело до необхідності оформлення юридичної психології як самостійної наукової дисципліни. П.І.Ковалевский у 1899 році порушив питання про поділ психопатології і правової психології, а також введенню цих наук у курс юридичної освіти.

Приблизно в цей же період розгорнулася боротьба між антропологічною і соціологічною школами карного права. Родоначальником антропологічної школи був Ч. Ломброзо, що створив теорію «уродженого злочинця», що у силу своїх атавістичних рис не може бути виправлений.

Представники соціологічної школи використовували ідеї утопічного соціалізму і вирішальне значення в поясненні причин злочинності додавали соціальним фактам. Для цього часу деякі ідеї соціологічної школи несли в собі прогресивні елементи.

На початку XX ст. у юридичній психології з'являються експериментальні методи дослідження.

Значна кількість робіт цього періоду присвячено психології показань свідків. Це роботи І. М. Холчева «Мрійлива неправда», Гр. Португалова «Про показання свідків» (1903), Є. М. Кулішера «Психологія показань свідків і судовий наслідок» (1904). На цю же тему були зроблені доповіді М. М. Хомяковим «До питання про психологію свідка» (1903), О. В. Завадским і О. І. Єлістратовим «Про вплив питань без уселяння на вірогідність показань свідків» (1904), О. Б. Гольдовським «Психологія показань свідків» (1904).

З'являються роботи Л. Владимирова, Г. С. Фельдштейна, М. Гернета й інших, у яких досліджується психологія особистості злочинця.

Найбільш докладна робота із судової психології належала Гансу Гроссу. У його «Кримінальній психології», що вийшла в 1898 р., використані результати загальпатологічних експериментальних досліджень ряду психологів того часу.

У вивченні психології розслідування злочинів серйозним кроком уперед було безпосереднє застосування експериментального методу психології. Один із творців цього методу французький психолог Альфред Біне вперше експериментальним шляхом вивчав питання про вплив уселяння на дитячі показання. У 1900 р. він опублікував книгу за назвою «Сугестивність», у якій питанням впливу вселяння на дитячі показання присвячена спеціальна глава. У ній А. Біне робить небезінтересні висновки: 1) відповіді на питання завжди містять помилки; 2) з метою правильної оцінки показань у протоколах судових засідань варто докладно викладати як питання, так і відповіді на них.

У 1902 р. експерименти по визначенню вірогідності показань свідків робив німецький психолог Вільям Штерн. Його задачею було не вишукування наукове обґрунтованих прийомів одержання показань свідків, як у А. Біне, а встановлення ступеня вірогідності показань. Спираючи на свої дані, В. Штерн стверджував, що показання свідків принципово недостовірні, порочні, оскільки «забування є правило, а спогад — виключення». Підсумки свого дослідження В. Штерн доповів на засіданні Берлінського психологічного суспільства, вони викликали великий інтерес у юридичних колах багатьох країн Європи. Згодом В. Штерн створив персоналістичну концепцію пам'яті, що носила яскраво виражений ідеалістичний характер. Відповідно до цієї концепції пам'ять людини не є відображенням об'єктивної реальності, а виступає лише як її перекручування в угоду вузько егоїстичним інтересам особистості, її індивідуалістичним намірам, її гордості, марнославству, честолюбству й ін.

Доповідь В. Штерна викликав бурхливу реакцію й у російських юристів. Завзятими прихильниками В. Штерна в Росії стали професор Петербурзького університету О. Б. Гольдовський, професора Казанського університету О. В. Завадский і О. І. Єлістратов. Вони самостійно провели серію досвідів, подібних до досвідів В. Штерна, і зробили аналогічні висновки. Сам О. Гольдовський говорили: «Психологічні підстави помилок дуже різний і висновок із зіставлення картини, відтвореної свідком, з дійсністю, виходить дуже сумний. Свідок не дає точної копії, але лише сурогат її».

Погляди О. В. Завадського й О. І. Єлістратова найбільш точно сформульовані в наступному висловленні: «В. Штерн зробив ряд досвідів над вірогідністю показань свідків. Досвіди дали йому право скласти таке положення: безпомилкові показання будуть виключенням, правилом же повинні вважатися показання з помилками. Положення це може вважатися цілком установленим».

Питаннями судової психології в Німеччині займалися також О. Ліппман, А. Крамер, В. Ф. Лист, С. Яффа й ін. З 1903 р. В. Штерн при співробітництві Листа і Гросса став випускати журнал «Доповіді по психології показань».

Дослідження з криміналістичної психології проводилися й в інших країнах: у Франції — Клапаредом, у США — Мейєрсом, а також Мікином Кеттелом, що у 1895 р. провів експеримент із пам'яттю студентів, а потім запропонував скласти покажчик ступенів точності показань свідків.

Розвиток наук, у тому числі наук про соціальні явища, породжує прагнення розібратися в причинах злочинності, дати наукове обґрунтування діяльності соціальних інститутів, що займаються її попередженням. Таким чином, вже в XIX столітті починає складатися новий підхід до вирішення даної проблеми, суттю якого є прагнення розкрити причини злочинного поводження і на їхній основі скласти програму практичної діяльності по боротьбі зі злочинами і злочинністю.

У середині XIX століття Чезаре Ломброзо один з перших спробував науково пояснити природу злочинного поводження з позиції антропології. Теорія Ломброзо знаходить послідовників у наш час. Відгомони її можна знайти в сучасних теоріях, таких як теорія хромосомних аномалій Клайнфельтера, у фрейдистських і неофрейдистських вченнях про уроджену агресію і руйнівні потяги, генній інженерії.

Очевидно, якщо до кінця слідувати логіці антропологічної теорії Ч. Ломброзо, те боротьба зі злочинністю повинна здійснюватися шляхом фізичного знищення або довічної ізоляції «уроджених» злочинців. Біологізаторський підхід у поясненні природи злочинного поводження був підданий серйозній, справедливій критиці вже з боку буржуазних соціологів, сучасників Ломброзо, коли злочинність почала вивчатися як соціальне явище.

Кінець XIX — початок XX століть характеризується соціологізацією кримінологічного знання, коли причини злочинності як соціального явища почали вивчати буржуазні соціологи Ж. Кетле, Е. Дюркгейм, П. Дюпоті, М. Вебер, Л. Леві-Брюль і інші, котрі, застосувавши метод соціальної статистики, перебороли антропологічний підхід у поясненні природи злочинного поводження, показавши залежність поводження, що відхиляється, від соціальних умов існування суспільства. Ці роботи були безумовно прогресивним явищем свого часу.

Солідний статистичний аналіз різних аномальних проявів (злочинності, самогубств, проституції), проведений, зокрема, Жаном Кетле, Емілем Дюркгеймом за певний історичний відрізок часу, показав, що число аномалій у поведінці людей усякий раз неминуче зростало в період воєн, економічних криз, соціальних потрясінь, що переконливо спростовувало теорію «уродженого» злочинця, указуючи на соціальні корені цього явища.

Ці факти знайшли своє відображення, зокрема, у ряді соціально-психологічних теорій злочинності американських соціальних психологів цього періоду — Р. Мертона, Ж. Старленда, Д. Матса, Т. Сайкса, Е. Глюка й ін. У роботах цих авторів представлені різноманітні підходи до пояснення природи делінквентної поведінки за рахунок різних соціально-психологічних механізмів і феноменів, що регулюють взаємодію і поводження людей у групі. Характерна риса різних буржуазних соціально-психологічних теорій злочинності — відсутність єдиної методологічної платформи, ігнорування соціально-економічної детермінованості злочинності й інших негативних соціальних явищ.

Відмінна риса сучасного кримінологічного знання — це системний підхід до розгляду і вивчення причин і факторів поведінки, що відхиляється, розробка проблеми одночасно представниками різних галузей науки: юристами, соціологами, психологами, медиками.

Це у свою чергу дозволяє комплексно підходити до практиці попередження злочинів. Чималу роль при цьому грає психолого-педагогічне оснащення тих соціальних інститутів, що на практиці здійснюють правоохоронну, превентивну, пенітенціарну діяльність.

Сучасні біологізаторські кримінологічні теорії далеко не так наївно, як Ломброзо, пояснюють природу злочинної поведінки. Вони будують свої аргументи на досягненнях сучасних наук: генетики, психології, психоаналізу. Так, зокрема, однієюї із сенсаций 70-х років було відкриття так званого синдрому Клайнфельтера: хромосомні порушення типу 74XVV при нормальному наборі хромосом у чоловіків 46ХУ серед злочинців зустрічаються в 36 разів частіше.

Була проведена також перевірка гіпотези, відповідно до якої хромосомні аномалії частіше зустрічаються не взагалі у всіх злочинців, а насамперед серед осіб високого зросту. Американський національний центр психічного здоров'я в 1970 році опублікував доповідь, що включає огляд 45 досліджень передбачуваного зв'язку хромосомних аномалій зі злочинністю. Усього було досліджено 5342 злочинця, при цьому спеціально була підібрана група осіб високого зросту, що нібито найчастіше зв'язано з агресивним поводженням при хромосомних порушеннях. Серед цих осіб лише у 2% минулого виявлені хромосомні порушення, серед злочинців будь-якого росту — 0,7%, серед контрольної групи законослухняних громадян, що складала 327 чоловік, — 0,1 %.

Власне кажучи це дослідження установило деякий мінімальний зв'язок хромосомних аномалій не стільки зі злочинністю, скільки з душевними захворюваннями.

На Міжнародній конференції у Франції в 1972 році дослідники різних країн висловили одностайну думку, що залежність між генними порушеннями і злочинністю не підтверджується статистично.

Таким чином, теорія хромосомних аномалій, як колись і антропологічна теорія злочинності, при більш ретельному вивченні не знайшла свого підтвердження і була піддана серйозній обґрунтованій критиці.

Особливу увагу послідовники біологізаторського підходу, і зокрема представники фрейдистської і неофрейдистської школи, приділяють поясненню природи такої властивості, як агресивність, що нібито служить першопричиною насильницьких злочинів. Агресія — поводження, метою якого є нанесення шкоди деякому об'єкту чи людині. Вона виникає, на думку фрейдистів і неофрейдистів, у результаті того, що по різних причинах не одержують реалізацію окремі неусвідомлювані уроджені потяги, що і викликає до життя агресивну енергію, енергію руйнування. У якості таких неусвідомлюваних уроджених потягів З. Фрейд розглядв лібідо, А. Адлер - прагнення до влади, до переваги над іншими, Е. Фромм — потяг до руйнування.

Очевидно, що при такому поясненні агресивність неминуче повинна виникнути в будь-якої людини з уродженими, сильно вираженими неусвідомлюваними потягами, що далеко не завжди здатні реалізуватися в житті і тому знаходять свій вихід у деструктивному, руйнівному поводженні.

Однак наступні дослідники агресивності і її природи як за рубежем, так і в нас у країні (О. Бандурі, Д. Бергковець, А. Басі, Е. Квятковська-Тохович, С. Єніколопов і ін.) істотно змінили точку зору на природу агресії і на її вираження.

Усе більша роль у природі агресії приділяється соціальним прижизнено діючим факторам. Так, О. Бандурі вважає, що агресія — результат перекрученого процесу соціалізації, зокрема результат зловживання батьків покараннями, жорстоким відношенням до дітей. О. Берговець указує, що між об'єктивною ситуацією й агресивним поводженням людини завжди виступають дві опосредковуючі причини: готовність до агресії (злість) і інтерпретація, тлумачення для себе даної ситуації.

Індивідуальні психосоматичні і статевовікові особливості, зв'язані з ними відхилення (відставання в розумовому розвитку, нервово-психічні і соматические патології, кризові вікові періоди розвитку і т.д.) розглядаються як психобіологічні передумови асоціального поводження, що здатні утрудняти соціальну адаптацію індивіда, аж ніяк не будучи при цьому фатальною визначальною причиною злочинного поводження.

В даний час у західній кримінології найбільшу питому вагу займають соціально-психологічні теорії злочинності, що пояснюють соціально-психологічні механізми засвоєння так званої делінквентної моралі механізмами нейтралізації морального контролю, захисними механізмами. У цьому напрямку в соціальній психології США існує цілий ряд досить оригінальних спроб пояснити способи формування делінквентної субкультури у неповнолітніх.

Сюди можна віднести теорію «соціальної аномалії» Р. Мертона, що побудована на гіпотезі про відмирання, відпадання норм моралі при делінквентному поводженні (соціологія злочинності); теорію «нейтралізації» Д. Матса, Т. Сайкса, які вважають, що злочинець у цілому розділяє загальноприйняті норми моралі, але виправдує своє злочинне поводження.
^ 2. Що таке поведінка людини? Які властивості має злочинна поведінка?

Для звичайної людини кримінальна сторона правової системи є по різних причинах найбільш знайомою стороною права, і справа отут аж ніяк не в тому, що кожен громадянин є "потенційним злочинцем".

Справа в тому, що коли згадується право і правова система, на пам'ять людям приходять інститути правової юстиції - поліція, зали суду, судові слухання, ув’язнення. Існує відомий роман за назвою "Злочин і покарання" і ще один, не менш відомий, за назвою "Процес". Злочини і покарання являють собою новини на перших сторінках газет, заголовки радіоповідомлень і теле новин.

Жодний твір, що заслуговує увагу літературного, не називається "Порушена оренда" чи "Пристрасті по віндикаційному позову". Кожна країна має свій список злочинів, і це до деякої міри утрудняє аналіз злочинного поводження суб’єкта. Адже, приміром, у Радянському Союзі, спекуляція валютою була серйозним злочином, хоча в країнах Заходу цим займалися респектабельнійші бізнесмени.

Постає питання - чи маються які-небудь діяння, який можна назвати універсальними злочинами, тобто які кожне суспільство визначає як карний злочин? Скоріше так, чим ні, інакше ніколи не починалося б спроб уніфікувати знання про природу злочину, і провести аналіз злочинної поведінки суб’єкта.

А юридична психологія, як наукова дисципліна, оформилася б у кожній країні по-різному, настільки, що контакти вчених з різних держав були б дуже скрутні. Хоча є і виключення: перший приклад злочину, який по природі своєї огидний людській совісті - це навмисне убивство. Але й аборт, не карний у карному порядку, багато людей вважають явищем того ж порядку, що й убивство.

Є класичні мотиви при здійсненні злочинів. І, нарешті, є класичні передумови до того, щоб людина перетворилася на правопорушника. Злочин являє собою один зі специфічних видів свідомої людської діяльності, тобто вольовий акт, що припускає ціль, вибір засобів, мотив і оцінку дій.

У цій якості він складає найважливішу характеристику суб’єкта злочину як особистості, його свідомості, психіки. Будь-який прояв людської діяльності, у тому числі і злочинної, є разом із іншим акт суспільного зв'язку індивіда з іншими людьми, елемент людської історії, соціального досвіду. Здійснюється цей зв'язок через поведінку, через вироблені і сформовані в ході історичної практики способи і форми спілкування і відокремлення особистості.

Той чи інший тип поведінки є, як правило, вираженням взаємозв'язку певного типу особистості і її діяльностей. Зокрема, злочинна діяльність, як суспільно небезпечний тип поведінки виражає зв'язок злочинця з іншими людьми, а також з тими історичними умовами, що породили злочинність і сприяють її збереженню. Основною ознакою діяльності, що характеризує, виступає її мотив.

Він є тією призмою, через яку виявляється, що має іманентний характер зв'язок особистості і її діяльностей. У мотивах виражаються початки, що спонукують, внутрішні підстави і цільова спрямованість активності А їх структура характеризує розвиток особистості через її змістовність, тобто через результати засвоєння індивідом елементів соціального середовища, суспільних відносин.

От чому для розуміння соціальної природи і соціально-психологічної характеристики злочинця як типу настільки важливі виявлення й аналіз мотиваційної сфери його суспільно небезпечної діяльності. Цей аналіз допомагає розкрити і соціальний зміст особистісних рис злочинця як типу, і детермінанти злочинної поведінки, і найбільш типові засоби соціально-психологічного механізму злочинної діяльності.
^ 3. З яких етапів складається злочинна поведінка?

Злочин у кримінально-правовій системі визначений в законі.

Він складається в зовні вираженому акті людини - дії чи бездіяльності, що здійснює як об'єктивну, так і суб'єктивну сторону відповідного складу. Це - суспільно небезпечне, винне і карне діяння, ознаки якого точно передбачені в карному законі. Злочинна поведінка - поняття більш широке.

При вивченні злочинної поведінки цікаво не тільки зовнішня суспільно небезпечна і протиправна дія, але і її джерела: виникнення мотивів, постановка цілей, вибір засобів, прийняття суб'єктом майбутнього злочину різних рішень і т.д. Зміст даного терміна - кримінологічний.

Це значить, що зазначене поняття використовується не для визначення основ відповідальності за вчинене, а головним чином для розкриття причин індивідуального злочинного акта. Ніякий зовнішній акт здійснення свідомого вчинку, у тому числі злочину, не відбувається спонтанно; він майже завжди підготовлений більш-менш тривалим періодом формування мотивів, планування й ухвалення рішення про його здійснення.

Йому передує ряд етапів психічної діяльності суб'єкта, що поступово формують спрямованість вчинку на його фактичне виконання. Злочинне поводження людини є процес, що розгортається як у просторі, так і в часі і включаючий дії, які не тільки самі, що змінюють зовнішнє середовище, але і попередні їм психологічні явища і процеси, що визначають генезис протиправного вчинку.

Як відомо, злочини по своїх суб'єктивних властивостях поділяються на навмисні і необережні. У свою чергу, серед навмисних злочинів виділяються зроблені в стані афекту. Механізм злочинної поведінки у всіх цих випадках має свою специфіку.

Найбільш повно і розгорнуто він виступає в групі так званих навмисних злочинах, тих, здійснення яких свідомо планувалося суб'єктом ще до настання ситуації, у якій здійснився його злочинний намір. Механізм навмисного злочину, як найбільш повний, включає три основних ланки:

1. мотивація злочину; 2. планування злочинних дій; 3. виконання злочину і настання суспільно небезпечних наслідків. У першу ланку входять потреби особистості, її плани, інтереси, що у взаємодії із системою ціннісних орієнтацій особистості породжують мотиви злочинної поведінки. В другій ланці механізму злочинної поведінки мотивація вже конкретизуєеться в план протиправного вчинку.

Суб'єкт визначає безпосередні об'єкти своїх дій, а також засоби, місце і час здійснення злочину, приймаючи відповідні рішення. Третя ланка - безпосереднє здійснення злочину. Воно охоплює як злочинні дії (бездіяльності) суб'єкта, так і настання злочинного результату.

По суті справи тут злочинна поведінка збігається зі злочином як зовнішнім актом суспільно небезпечного і протиправного поводження. В усіх цих ланках поведінка суб'єктивно взаємодіє з об'єктивним, особистість - із соціальним середовищем. Власне, ще до формування першої ланки механізму злочинного поводження - мотивації у взаємодії особистості і зовнішнього середовища можна в ряді випадків доглянути передумови майбутнього антигромадського вчинку.

Як говорилося вище, антигромадській мотивації часто передує несприятливе із соціальної точки зору формування людської особистості. Ті потреби, соціальні установки, ціннісні орієнтації, що склалися у особистості, у вирішальній ступені визначають її подальшу поведінку в різних життєвих ситуаціях. Це відноситься і до злочинної поведінки. Проте для дії механізму злочинної поведінки формування особистості - усього лише попередній етап.

Як би ні були перекручені соціальні установки чи ціннісні орієнтації людини, не можна розглядати її як злочинця, якщо вона нічого протиправного, карного в карному порядку не зробила.

Кримінологічно значима поведінка, аналізована із самих її джерел, здобуває юридичне значення лише на останньому, третьому етапі - у процесі виконання задуманого. Процес формування особистості хоча і цікавить право і кримінологію, не є предметом їх вивчення: ця справа педагогіки, психології, соціології й інших наук про людину.

Що ж стосується формування й ухвалення рішення про здійснення злочину, те це вже предмет кримінологічного дослідження. Виникнення цього рішення не є неминучим наслідком несприятливого формування особистості. Це формування може не закінчитися нічим; можливі також переорієнтація і виправлення суб'єкта. Зв'язок між несприятливим формуванням особистості і рішенням вчинити злочин - статистична, вірогіднісна, що спостерігається лише в масі осіб і подій.

Деяка частина осіб, що мають антигромадську орієнтацію, здійснює потім злочину. З іншого боку, їх можуть здійснювати і люди, у формуванні особистості яких важко доглянути негативні моменти.

Відсутність твердого взаємозв'язку між несприятливим формуванням особистості і протиправним вчинком - важливий факт, що зруйнував реакційні представлення про неминучість злочинної поведінки осіб, що виросли в несприятливому середовищі, їх нібито фатальної схильності до злочинів. Коли ж починається та деформація генезису поведінки, яку можна розглядати як перші кроки реалізації злочинного акта?

Дослідження свідчать, що здебільшого вона бере свої джерела в дефектах мотивації поведінки, за якої випливає більш-менш детальне планування й ухвалення рішення про здійснення злочину, а потім вже і саме виконання злочинного наміру.

Відповідно до цієї схеми мотивація вчинку і вважається першою ланкою розглянутого механізму, а настання злочинного результату - його останньою ланкою. Механізм злочинної поведінки містить за формою ті ж психологічні елементи - процеси і стани, і механізм правомірного вчинку, але наповнені іншим соціальним змістом. У них, як і при здійсненні суспільно корисних дій, відображається зовнішнє середовище, у якій діє людині, але це відображення, як правило, дефектне.

Механізм злочину, функціонуючи в розгорнутому чи згорнутому (стиснутому) вигляді, включає різні емоційні стани, реалізує волю і свідомість суб'єкта, однак і емоції, і воля, і свідомість злочинця спрямовані на досягнення антигромадських цілей, і їх зміст суперечить об'єктивним закономірностям соціального розвитку. Аналіз механізму злочинної поведінки показує, що поведінка стає антигромадською і протиправною не в одній якійсь точці причинного ланцюга, що веде до злочинного акта.

Тут доречно відзначити дві обставини: по-перше, як правило, антигромадський характер вчинку складається поступово, починаючи з незначних відхилень від соціально схвалюваних норм; по-друге, "критична крапка" розвитку, після якої поведінка явне здобуває антигромадську спрямованість, може бути розташована у всіляких місцях причинного ланцюжка, що утворить цю поведінку. Так, часом нейтральні в соціальному відношенні потреби зізнаються особою у вигляді таких інтересів, що вже мають сумнівну моральну спрямованість; потім ці інтереси заходять у суперечність із законними можливостями, приводять до появи явно антигромадських цілей і, нарешті, будучи закріплені в рішенні, здійснюються в злочинному поводженні. Цей процес може розвиватися і по-іншому; наприклад, антигромадські елементи поведінки (цілі, засоби для досягнення й ін.) можуть бути нейтралізовані зовнішніми чи внутрішніми факторами. У результаті вчинок буде не злочинним чи аморальним, а нейтральним з погляду права і моральності, або ж особа відмовиться від його здійснення. Аналіз змісту й особливостей функціонування механізму злочинної поведінки дуже важливий як з теоретичної, так і з практичної точки зору. У науковому відношенні він важливий тому, що розкриває властивості особистості злочинця і тих сторін зовнішнього соціального середовища, що утворять причини й умови, що сприяють здійсненню злочинів.
Задача

В процесі розслідування злочину було встановлено, що обвинувачуваний Крилов не приймав участі у нападі на Носкову. Слідчий повинен вирішити питання про правомірність утриманя Крилова під вартою. Він працює в правоохоронних органах досить давно та добре знає, кі неприємності на нього чекають в зв”язку зі зміною міри покарання. Слідчий залишив Крилова під вартою та став шукати підтвердження правомірності його знаходження в слідчому ізоляторі.

Дайте психологічне обгрунтування ситуації, що виникла, назвіть мотиви дій слідчого. Як він повинен був вчинити.

Слідчий, відповідно до вимог законодавства, повинен був змінити міру покарання Крилова.

Однак, він це не вчинив. На мою думку головним мотивом слідчого було уникнення адміністративного покарання, яке він міг би понести в разі того, що змінив зміну міру покарання Крилову. Слідчий вважав, що тим чи иншим чином (незаконним) роздобуде свідчення про те, що Крилов приймав участь у нападі на Носкову. Тобто – слідчий сам порушив закон задля того, щоб самому уникнути адміністративного покарання по службі.

^ Список літератури

Чуфаpовский Ю. В. Юpидическая психология/ [Ред. М. В. Пушкина]. — М.: Юpистъ, 1995. — 255, [1] с.

Антонян Ю. М. и др. Психология пpеступника и pасследования пpеступлений/ Антонян Ю. М., Eникеев М. И., Эминов В. E. — М.: Юpистъ, 1996. — 335 с.

Коновалова В. О. Пpавова психологія: [Hавч. посібник для студентів вищ. закладів освіти]. — Х.: Основа, 1996. — 182с.

Романов В. В. Юpидическая психология: [Учеб. для студентов, обучающихся по юpид. спец. и юpид. напpавлению]. — М.: Юpистъ, 1998. — 486, [1] с.: ил., табл. — (Психология).

Юpидична психологія: [Підpуч. для студентів, слухачів та куpсантів юpид. вищ. навч. закладів і фак.] / [Андpосюк В. Г., Казміpенко Л. І., Кондpатьєв Я. Ю. та ін.]; За заг. pед. Я. Ю. Кондpатьєва; Hац. акад. внутp. спpав Укpаїни. — К.: Ін Юpе, 2000. — 351 с.

Васильев В. Л. Юpидическая психология: [Учеб. для студентов вузов, обучающихся по спец. ”Юpиспpуденция”] / [Гл. pед. В. Усманов]. — 3-е изд., доп. и пеpеpаб. — М.; Х.; Минск; СПб.: Питеp, 2000. — 613 с.: ил.


Добавить документ в свой блог или на сайт

Похожие:

Що таке поведінка людини? iconРекомендації батькам щодо профілактики агресивної поведінки підлітків
Агресія індивідуальна аби колективна поведінка чи дія, спрямована на спричинення фізичної чи психічної шкоди або навіть на знищення...

Що таке поведінка людини? iconОснови клієнт-серверних технологій
Ми розглянемо тільки протокол прикладного рівня http (трохи пізніше), оскільки для вирішення наших програмістських завдань потрібен...

Що таке поведінка людини? iconМетодичні вказівки
Миколаївський міжрегіональний інститут розвитку людини внз “міжнародний відкритий університет розвитку людини “україна”

Що таке поведінка людини? iconЧестность
Сучасний світ потребує людини з високим рівнем загальної культури, людини, яка вміє долати власний егоїзм, поступитися в разі потреби...

Що таке поведінка людини? iconТема: «Оцінка та атестація робочого місця людини-оператора»
Загальна характеристика програмного комплексу "Оцінка факторів середовища на робочому місці людини-оператора"

Що таке поведінка людини? iconЗаконодавчі акти України, що регламентують питання безпеки життєдіяльності людини
Питання безпеки життєдіяльності людини у філософських працях визначних вчених давнини

Що таке поведінка людини? iconПлан вступ 2 Людина як об’єкт філософської антропології 3 Філософське розуміння особи 8
Філософська думка завжди проявляла особливий інтерес до вивчення проблеми людини І людського. Яка своєрідність людської істоти? Як...

Що таке поведінка людини? iconПроект компании lg electronics «Краплина крові життя людини»
Социальный проект компании lg electronics «Краплина крові – життя людини» собрал в нск «Олимпийском» около 27 л крови

Що таке поведінка людини? iconЗ іншого боку, уклали цей Договір про таке

Що таке поведінка людини? iconЗ другої сторони, уклали цей договір про таке

Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Школьные материалы


При копировании материала укажите ссылку © 2013
контакты
uchebilka.ru
Главная страница


<